Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

що вона постійно наштовхувалася на щось, пов’язане з його покійною дружиною, вже не сприймалося так гостро. Здається, людині властиво звикати до всього. По-справжньому її тепер непокоїли хіба старші діти Адама. Полюбити їх — це, як виявилося, лише половина справи. Вона повинна навчитися їх розуміти та якось давати з ними раду.

З Войцехом знайти спільну мову категорично не вдавалося. Її появу тут хлопчик зустрів у штики. Так, ніби інтуїтивно зрозумів, як вона тут опинилася, а може, навіть запідозрив, якою насправді є її роль у житті родини та батька. «Цілковите неприйняття» — так делікатно окреслила для себе цю проблему Анна. Насправді Войцех не лише нікого, окрім Адама, не слухав, але й був агресивним, непоступливим і щомиті здатним на підступ. У присутності батька, щоправда, якось стримувався, і Анна вирішила не докучати Адамові скаргами. Сяк-так давала собі раду сама. Войцеха теж можна зрозуміти. Він не лише втратив маму, але й опинився під одним дахом із жінкою, яка нахабно претендує на роль господині помешкання, якщо взагалі не на те, щоб у майбутньому стати його мачухою. Тут будь-хто поводитиметься агресивно. Їй пощастило, що Войцех замалий для того, щоб зрозуміти всі нюанси ситуації та допекти їй по-справжньому. Можливо, це ще попереду, а поки вони дотримувалися своєрідної мовчазної угоди — коли Адам вдома, Войцех поводиться чемно і ніяк не виказує своєї ворожості, а вона, натомість, не скаржиться на нього батькові. Як поводитися з хлопцем далі, Анна не уявляла. Не мала жодних підстав розраховувати на те, що у Войцеха хоч колись з’являться теплі почуття до неї. Навіть подумки не могла дорікнути йому цим, а тим паче вимагати інакшого ставлення. У чомусь малий мав рацію. Вони з Адамом самі довели його до таких крайнощів.

Добре, що хоч із Люциною у неї нема серйозних проблем. З нею якось відразу і без жодних зусиль знайшла спільну мову. Лагідна, несмілива, доволі замкнута і сором’язлива, до Анни вона несподівано швидко прихилилася. Усюди ходила за нею, щось їй постійно розповідала, з цікавістю спостерігала за тим, як та доглядає за молодшими дітьми і навіть, як вміла, допомагала їй у тому. Зворушена такою щирою дитячою прихильністю, Анна не лише відразу полюбила дівчинку, але й намагалася приділяти їй якомога більше часу. Іноді навіть значно більше, ніж могла собі дозволити. Чомусь саме цю дитину шкодувала найдужче і чомусь саме перед нею відчувала найсильнішу провину. Чому так? І сама до ладу не розуміла, проте відчувала, що після смерті дружини Адама саме ця дівчинка опинилася дивним чином виокремленою з-поміж інших дітей. Ні, її не кривдили, не сварили, не відмовляли у проханнях, проте Анна відчувала, що життя Люцини дуже сильно змінилося і що саме вона втратила те, чого ніхто інший їй замінити не зможе. Яніні легше — вона ніколи не знала рідної мами і тому не відчуватиме втрати так гостро, як старша сестра.

З кожним днем Анна все глибше поринала в родинні клопоти та проблеми, і поступово вони так міцно увійшли в її життя, що вона вже й не уявляла, як жила інакше. Тішилася з того, як росте Еля, абсолютно так само сильно та щиро, як і з того, як зміцніла та виросла Яніна. А та й справді на диво швидко набрала вагу і вже не була такою хворобливою та слабкою, як у перші тижні після народження. Дедалі виразнішою ставала надія на те, що важкі пологи минулися без серйозних наслідків для дитини. У свої чотири місяці дівчинка виглядала здоровою, міцною та життєрадісною. Навіть більше — майже не завдавала Анні клопотів. Хіба трохи більше, ніж колись Еля, плакала, а десь над вечір у неї траплялися кількагодинні безпричинні напади крику, проте потроху і вони ставали винятком. Врешті, Анна й зовсім перестала непокоїтися. Здається, те, чого всі так сильно боялись, не справдилося. І слава Богу, бо важко уявити щось трагічніше, аніж важкохвора дитина в родині.

Життя потроху входило у звичну колію і вже не створювало Анні так багато проблем та неприємних моментів, як на початках. Діти росли, ніхто серйозно не хворів, навіть епідемія холери, яка того року знов нагадала про себе, нікого з домашніх чи прислуги не зачепила. Анна поступово навчилася давати лад домашньому господарству і почувалася дедалі впевненіше. Навіть стосунки з Адамом тепер приховувала хіба від дітей та сторонніх людей, але не від прислуги. Зрештою, довго зберігати таємницю все одно було б нереально. За два місяці вся прислуга знала, що годувальниця маленької Яніни час від часу надовго зникає в кабінеті їхнього пана, а сам він десь серед ночі іноді приходить до неї в кімнату і залишається там до світанку. Дурний би не зрозумів, чим вони там займаються і до чого все йде. Особливо, якщо врахувати, як він дав усім зрозуміти, що не терпітиме жодного необережного слова чи бодай тіні зневаги до Анни. А потім практично відкритим текстом попередив, що вона тут господиня і будь-які суперечки з нею матимуть для того, хто їх собі дозволив, сумні наслідки. Останнє подіяло майже магічно. Усі розмови та перешіптування загнало у глибоке підпілля, а Анні стало не до порівняння легше займатися хатніми справами.

У зв’язку з жалобою на запусти в будинку Адама не було ні гучних товариських забав, ані великих родинних гостин, ані візитів напівзнайомих людей. Коли приїздив хтось із родини, Анна намагалася не лише тримати дистанцію, але й взагалі не виходити на люди. На щастя, становище годувальниці наймолодшої дитини господаря їй у тому сприяло. Майже завжди вдавалося відсидітись у себе в кімнаті. Та й загалом цієї зими якимось дивом вони уникли значного розголосу та не спровокували жодного великого скандалу. Все, що отримали, — це невиразні розмови, перешіптування за плечима і не надто химерні припущення сусідів щодо характеру їхніх стосунків. Найцікавіше, що про їхнє з Адамом минуле тут ніхто не знав. Більшість сприймала ці стосунки як те, що не має передісторії і почалося лише після смерті Анелі. Серйозний осуд викликало хіба те, що вони почали занадто швидко шукати розраду, проте доки, бодай зовні, вони з Адамом дотримувалися пристойності, їх не ігнорували.

Усе змінилося навесні та влітку. Втомившись від того, що постійно доводиться тримати стосунки у таємниці, вони поступово втратили пильність і вже не намагались приховати те, що живуть в гріху. Звикнувши до лояльності оточення, не бачили жодної з тих маленьких дрібничок, які зазвичай зраджують коханців перед сторонніми людьми. Ані своїх