Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А ось мої твердження про молодого Тичину: „вузько національна революція поета явно не задовольняла. Мені здається, що з погляду молодого Тичини правда і кривда революції була розподілена порівну між українським Березнем і всеросійським Жовтнем“. Про це писав ще 1957 року Л. М. Новиченко у своїй монографії „Поезія і революція“, присвяченій творчости поета.
Навіщо ж такий спосіб аргументації моєї вини?
Це стаття недокінчена, я її готував для „Вітчизни“ чи „Радянського літературознавства“. Віддавши до редакції, я міг би зважити на будь-яку критику, щоб зробити статтю сумлінною і об'єктивною. Всі її помилки я міг би усунути сам, без втручання судового звинувачення. Бо я думав про долю геніального поета і про його мистецтво.
Навіщо ж виправляти плід в ембріоні, коли він ще не народився, навіщо переривати мою роботу напівдороги? Навіщо закидати мені, як звинувачення те, чого в статті немає, навіщо звинувачувати мене за невикінчені, тобто, ще і не мої думки? Навіщо критикувати мене за те, що я і сам розумію, як вади і серйозні вади? Навіщо називати мене наклепником, коли я прагнув істини, шукав її, але ще не знайшов? Навіщо закидати мені ворожі наміри, коли я не ворог, коли я ладен відмовитися і від багатьох слушних своїх думок і слушних критик, аби тільки не підспівувати ворогам моєї Вітчизни, мого народу, мого соціалістичного суспільства?
6. Стаття „Зникоме розцвітання“, присвячена творчості В. Свідзінського, містить у собі тільки 2—3 речення, в яких ідеться про добу 30-х pp., про ту шкоду, яку було заподіяно нашій культурі в ті часи — українській, російській, грузинській чи білоруській — однаково. Про таку шкоду твердять ось уже 16 років. І я про це зауважив мимоходом.
І тут мені йшлося не про ці дві цитати, а про поета, чия доля для нас невідома й досі, чия творчість нам невідома й досі (востаннє його збірка видавалася 1940 року), але чиї вірші вчать нас, що „є помилки, кращі за іншу непомильність — вічні помилки добра і краси. Завжди любити, щоб завжди помилятися. Але — завжди любити. І відтак існувати. А існувати — це помилятися“.
Яке відношення має ця стаття до кримінального злочину, я не збагну й досі.
7. Мені ставлять у провину згоду поставити свій підпис під колективним зверненням до офіційних інстанцій з приводу арешту Н. Строкатої. Підпису я не поставив, а тексту цього звернення не одержував (свідчення І. О. Калинець — безпідставне). Жодних соціальних дій я не вчинив — як же це називати злочинним актом, соціально небезпечним діянням?
Таку згоду я дав, виходячи з міркувань звичайної людяности — і тільки. Сама ж згода на колективний запит не означає, що з позиціями тієї людини я цілком солідаризувався. Думаю, що звинувачення зробило якусь версію моїх дій, що судили мене за цю невідому мені версію.
8. Вилучені в мене вірші М. Холодного, стаття І. Дзюби та новела „Дзвінок“ [Василя Захарченка] мене цікавили як читача і як літератора, оскільки йшлося про авторів, що є учасниками сучасного літературного процесу. Але це зовсім не означає, що я схвалював кожен вірш М. Холодного.
9. Розмови з малознайомими мені людьми — Мацкевичем, Кислинським та Сидоровим ні в якому разі не носили антирадянського характеру. Покази свідків — та ж спроба дискредитувати мене за будь-яку ціну. Чи ж не дивно, що їхні твердження про те, що я в образливій формі висловлювався про В. І. Леніна чи називав бандерівців „визволителями українського народу“, не можуть бути підтверджені жодним моїм твором, жодною моєю чернеткою, жодним моїм записом, жодним свідченням людей, які мене знали роками. Як я міг таке казати, коли це перечить моїм світоглядним позиціям?
Мені боляче, що звинувачення вдалося до такої аргументації моєї вини.
Мені боляче, що суд не вислухав жодного свідка оборони — із людей, які мене знають багатьма роками.
Правда, мені було запропоновано таких свідків назвати, але я вважав за неетичне для себе це робити, будучи певен, що це має входити в безпосередні функції самого суду, що це має бути обов'язковим при кожному безсторонньому судовому розгляді.
Звинуватити людину, здається, легше, аніж зрозуміти її, побачити, що її неправота, її гнів і різкість, її помилки і хиби йшли від бажання прислужитися народові, країні, соціалізмові, високим ленінським ідеалам. Звинуватити, здається, легше, аніж зрозуміти, що ці помилки якраз і свідчать про те, що ідеали комуністичного суспільства є для мене святі, а тому я й вимагав од тієї чи іншої практики цієї святости. Звинуватити, здається, легше, аніж зрозуміти, що ці помилки йшли від невміння розібратися в тих чи інших складних обставинах нашої дійсности, в складній літературній обстановці, яка мене обходила передусім.
Вся суть у тому, як кваліфікувати ту чи іншу критику окремих негативних явищ нашого минулого чи сучасного, як ставитися до бажання людини зробити так, щоб поменше у нас було тих чи інших завад на нашій ясній дорозі.
* * *
Усе вищенаписане я вважав за потрібне викласти перед Вами, але не з метою виправдати свої помилки і ствердити їх, а з метою іншою: аби Ви бодай задумалися над тим, що й досі буває так, коли окремі способи доведення вини злочинця не є абсолютно сумлінними і безсторонніми. Просто мій маленький досвід дає деяку змогу проілюструвати ті чи інші хиби судочинства, які добре було б усунути, аби на лаву підсудних не потрапляли вигадані злочинці, аби звинувачені люди не мучилися над нерозв'язним питанням: і як це мені можна закидати такі наміри? І як це можна так витлумачувати мої дії.
Їй-богу, добре було б усунути ті чи інші вади судочинства — ще й тому, аби не давати нашим ворогам зайвого приводу для їхнього оскаженілого гавкоту із зарубіжних собачих буд.
Тепер я говоритиму з персонального приводу. Я не націоналіст. Я ніколи не стояв і ніколи не стоятиму на антирадянських позиціях, бо це неможливо для мене, бо це було б абсолютно протилежне моїм переконанням. І як би не склалася моя подальша доля, але я твердо знаю, що наш суспільний лад — це мій лад, який я вважаю за найсправедливіший у світі, а тому з болем говорив про ті чи інші вади і хиби як такі, що ображали в мені священне почуття нашої, радянської справедливости.
І так воно є. І так воно було. І так воно буде.
Я не вважаю, що я завинив перед законом. Але суд визнав мене за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.