Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Додам тільки, що для мене, поета переважно суб'єктивно-психологічного плану, такі вірші зовсім не характерні, вони — тільки винятки, тільки знаки того, що входячи в невластиві для себе соціальні сфери, я роблю дурницю, бо беруся не за свою справу.

4. Ряд віршів моєї збірки „Веселий цвинтар“, коли їм надати викривального тлумачення, можуть бути соціально шкідливі. Це, насамперед, стосується вірша „Колеса глухо стукотять…“, присвяченого пам'яті М. К. Зерова. Але я писав про людину, яка потрапила до в'язниці за умов порушень соціалістичної законности в часи культу особи. Коли я писав „марксист, расист і людожер — один за трьох“, то мав на увазі тих людей, злочинна діяльність яких була засуджена на 20 з'їзді партії. Так О. Т. Твардовський писав про їхню „крутую и кровавую неправоту и правоту“ (поема „За далью — даль“).

Як цей вірш можна ототожнити з сучасністю — я не розумію.

Я можу згодитися лише з одним: навіщо всі ці старі історії про засуджену добу? Навіщо вони сьогодні, коли ворожа пропаганда Заходу почала шалені атаки на нашу країну, на наш лад, на нашу історію? Навіщо мимоволі підспівувати їм? Тільки тут я чую свою провину і мені гидко навіть подумати, що якийсь головоріз із дивізії СС „Галичина“, який 30 років тому плюндрував нашу землю, міг би потішатися таким текстом. І тільки це змушує мене задумуватися над тим, що коли на твого вірша звертають увагу твої суворі судді — з одного боку і твої вороги — з другого, то слід добре задуматися над соціальною дією таких віршів. І хай твої суворі судді не мають рації, але їхня думка для тебе все одно важлива, оскільки вони застерігають тебе від можливих помилок, бо при такому писанні ти можеш заслужити на компліменти від усякої антирадянської поторочі. Бо коли довкола твоєї творчости ведуть дискусію твої друзі і твої вороги, то думка твоїх друзів, хай і несправедлива, хай і дуже несправедлива, дорожча для тебе за ворожий захист чи ворожу підтримку. І тільки це примушує, зобов'язує мене визнати слушність звинувачень — аби тільки не мати нічого спільного з ворогом, аби тільки відмежуватися від нього. Бо другові можна вибачити і несправедливість, а ворогові — пощади нема.

У іншому вірші „Марко Безсмертний“ ідеться про те, що людина, такий собі обиватель від партії, із тих, яких, я певен, наступний обмін партійних документів не обмине своєю увагою, справляє 10-літній ювілей своєї смерти. Він п'є горілку і закушує цибулею та кількою в томатному соусі. Яке ж тут зневажання пам'яти В. І. Леніна? Яке ж тут паплюження заходів Комуністичної партії по вшановуванню пам'яти вождя революції? У вірші йдеться про цього міщанина, який теж поспішає на урочистості, коли світ відзначає 100-літній ювілей Володимира Ілліча Леніна. Я писав про те, що і такі міщани, і такі горе-комуністи святкують пам'ять вождя. І тільки про це.

Відмінність юриста від поета в тому, що він допускається факту, сумлінно аналізує його, а не дає свою версію такого, щоб потім судити за таку версію.

У поемі В. Маяковського „Владимир Ильич Ленин“ є відомі рядки:

Я себя под Лениным чищу,

чтобы плыть в революцию дальше.

Я боюсь этих строчек тыщи,

как мальчишкой боишься фальши.

Рассияют головою венчик

Я тревожусь, не закрыли чтоб

настоящий, мудрый, человечий

ленинский огромный лоб.

Я боюсь, чтоб шествия и мавзолеи,

поклонений установленный статут

не залили б приторным елеем

ленинскую простоту.

За него дрожу как за зеницу ока,

чтоб конфетной не был красотой оболган.

І далі:

Неужели про Ленина тоже:

„вождь милостью божьей?“

Если б был он царствен и божественен,

я б от ярости себя не поберег,

я бы стал бы в перекоре шествий

поклонениям и толпам поперек.

Їй-богу, при бажанні можна закинути поетові таке: „він наклепницьки твердить, що засновник нашої держави нібито „оболган“ „конфетной красотой“, нібито йому „рассияли головою венчик“. У своїй люті він твердить, що це „вождь милостью божьей“, а всенародна любов до вождя доводить його до „ярости“. Він хоче стати „поклонениям и толпам поперек“.

Такі шаржі, повірте мені, мимоволі спадають мені на думку, коли я думаю про ту методу, яку застосувало звинувачення до моєї дискредитації.

Але для чого це робиться — я збагнути не можу.

Зрештою, я ж не фанатик, я не наполягаю на потрібності таких віршів, до речі, досить недолугих і художньо. І коли вони можуть справити на когось згубний вплив, то я беру це до уваги і твердо знаю, що таких віршів більше не писатиму.

Але як мені погодитися з думкою, що це явно антирадянські вірші, до того ж писані з метою підірвати наш суспільний лад?

Коли мої друзі вимагають від мене, щоб я визнав себе зрадником, оскільки лише в такий спосіб я заплямую ворогів і виб'ю з їхніх рук зброю — то на це я пристати не можу. Бо в такий спосіб я образив би і своїх друзів і самого себе.

Як же я можу визнати за правдиве тлумачення вірша „Марко Безсмертний“, коли В. І. Ленін завжди був і завжди буде для мене ідеалом вождя, борця, людини, сина трудящого народу?

Зростали, як гриби,

філософи і генії,

а ми лише тобі

звіряли душі, Леніне! —

ось моя позиція до великого вождя, моя постійна позиція. Але при обшуці такими віршами було поневажено, бо до мене прийшли не з метою пізнати, хто я є, а з метою дискредитувати, показати мене в кривому дзеркалі, щоб я сам жахнувся своєї, вигаданої звинуваченням, подоби.

5. Моя літературна недокінчена стаття „Феномен доби“, присвячена творчості П. Г. Тичини до 1940 року, поцінована як наклепницька. Я визнаю помилковість тих чи інших тверджень, оскільки над нею ще працював (у справі є варіант тексту статті із моїми покресленнями, зробленими на 47 сторінках, але звинувачення не взяло це до уваги).

І звинувачення, і рецензент А. Каспрук твердять, що я заперечив усяку цінність творчості поета періоду Великої Вітчизняної війни і пізніших літ, що я називаю автора „Сонячних кларнетів“ співцем української контрреволюції.

Але звернімось до фактів. У моєму тексті написано: „Я не торкатимусь тут поетової творчости періоду Великої Вітчизняної війни і пізнішого часу, оскільки це, вимагаючи великої розмови, майже нічого не додає до історії канонізації поета, яка завершилася 1940 року. Отож, залишаю до наступної розмови і розгляд таких високоталановитих