Читати книгу - "Ерагон"

йому навіть доводилось убивати, але майбутня битва його лякала. Юнакові, який міг здолати двох-трьох ворогів за допомогою меча або магії, вона здавалася надто великою. Ерагон і Сапфіра вийшли за стіни Тронжхейма й почали шукати гномів, які мусили їм допомогти.

— Може, вони з іншого боку міста? — припустив дракон, і друзі подалися на пошуки. Невдовзі вони таки побачили своїх помічників, що копирсалися в землі біля входу до одного з тунелів.

— Під нами глибокий прохід, — озвався стривожений ватажок. — Ми були б вдячні, якби ви допомогли нам його завалити.

— Добре, — кивнув Ерагон. — Головне, відійдіть подалі.

Зосередившись, юнак закликав магічну силу, збираючись зруйнувати слабкі стіни тунелю, адже треба було берегти енергію ще й на потім.

— Тріста делой! — прошепотів він, посилаючи магічні струмені вглиб тунелю. Але все було марно. Скеляста порода заважала їхньому проникненню. Та раптом глибоко внизу щось ворухнулося, і земля під ногами осіла. Щасливі гноми радісно щось загукали й кинулись обгороджувати западину камінням.

Перегодом юнак та Сапфіра засипали ще добру півдюжину тунелів. Закінчивши роботу, Ерагон мимохіть глянув на місто. Звідусіль линули потоки біженців, що тягли із собою величезні клунки. Їх супроводжувала дрібка воїнів. Та головні події розгорталися в нижній частині Тронжхейма, де збиралося військо, над яким майорів прапор із гербом варденів: білий дракон, що тримає троянду над опущеним мечем.

Воїни шикувалися мовчки, більша частина з них були озброєні тільки мечами й щитами, і зовсім небагато тримали в руках списи. У задніх лавах розташувалися лучники. А от майже всі гноми були в обладунках: сталеві кольчуги до колін, залізні шоломи, міцні чоботи. Вони мали на озброєнні мечі, щити, а також сокири.

Раптом від найдальшого флангу війська відокремилась невеличка постать і почала поволі наближатися до Ерагона та Сапфіри. Це був вірний Орик, так само закутий у бойову броню.

— Аджихад хоче, щоб ти приєднався до нас, — захекано сказав він. — Адже тунелів більше немає, до того ж на вас із Сапфірою чекає сніданок.

Парубок і дракон рушили слідом за Ориком до намету, де знайшли хліб, воду й кілька шматків в’яленого м’яса. Вони з’їли все без жодних нарікань, адже це було краще, ніж взагалі залишитись голодними.

Коли вони попоїли, Орик наказав їм почекати, а сам пірнув у лави вояків. Перегодом він повернувся в супроводі кількох гномів, щО тягли за собою бойові обладунки для прибульців.

— А це ще навіщо? — здивувався Ерагон, торкаючись важелезного залізяччя. Жодна людина не змогла б під час бою нормально рухатись із такою вагою.

— Подарунок від Ротгара, — задоволено пояснив гном. — Ці обладунки так довго лежали в наших сховищах, що ми ледь не забули про них. Вони виготовлені ще в епоху вершників!

— Гаразд, але навіщо вони мені? — перепитав юнак.

— Та ж це обладунки для твого дракона! — здивувався Орик. — Адже ти не пустиш його в бій незахищеним? До речі, повний набір обладунків для дракона, щоб ти знав, — дуже рідкісна річ!

«Обладунки для дракона! — подумки вжахнувся Ерагон. — Сапфіро, що ти на це скажеш?»

— А давай-но поміряєм! — із захватом вигукнула вона у відповідь.

Після доволі марудної вовтузні, а вбирання дракона в металеві шати — справа неабияк марудна, Ерагон з Ориком відійшли вбік, аби помилуватись своєю роботою. Усе вийшло якнайкраще: броня закривала дракона по самісінькі очі, і тільки крила залишались незахищеними.

— Ну як я тобі? — почув Ерагон глухий, немов із-під землі, голос.

— Потрясно! — відповів той.

— Для тебе в мене теж дещо є, — сказав Орик, збираючи рештки невикористаних обладунків. — Хоч ми й рідко виготовляємо зброю для людей, але дещо я все-таки знайшов…

Ерагон одягнув через голову міцний лускатий панцир зі шкіряною підкладкою, що, неначе спідниця, сягав йому до колін. Той важко ліг на плечі, побрязкуючи при кожному кроці, тож юнакові одразу ж довелося вдягти пояс із Зароком. На голову він начепив спочатку шкіряну шапочку, потім кольчужний підшоломник і нарешті шолом із золота й срібла. На передпліччя йому прикріпили нарукавники, ноги захистили спеціальними щитками, а руки — бойовими рукавицями. І врешті-решт гном вручив спантеличеному Ерагонові величезний меч із зображенням дуба.

Усі ці речі були дуже дорогі, тож юнак уклонився до землі й шанобливо сказав:

— Дякую, друже, тобі й твоєму королеві за цей безцінний подарунок!

— Почекай із подякою, — посміхнувся Орик. — Нехай ці обладунки спочатку допоможуть тобі під час бою.

Якраз у цю мить військо, що шикувалося поблизу них, несподівано рушило, розділившись на три колони. Ерагон розгублено глянув на гнома, але той тільки знизав плечима:

— Гадаю, нам саме час до них приєднатись.

Вони долучилися до однієї з колон, яка прямувала до стінки кратера. По дорозі юнак хотів був розпитатися про ургалів, але гном знав тільки те, що до ворогів було заслано розвідників. Невдовзі колона зупинилася біля зруйнованого тунелю, вихід до якого було завалено камінням.

— Мабуть, це одне з тих місць, де вони хочуть виманити ургалів на поверхню, — збагнула Сапфіра.

Гноми встромили в землю сотню жердин із ліхтарями. Вони утворили чималий острівець світла, що сяяв, неначе вечірнє сонце. Біля виходу з тунелю вояки розпалили багаття й почали гріти величезні казани зі смолою. Ерагон з огидою відвернувся. Такий спосіб боротьби — нехай навіть з ургалами! — видавався йому занадто жорстоким.

Нудячись між працьовитими гномами, Ерагон і собі спробував'їм допомогти, приєднавшись до гурту вояків, що рили траншеї. Сапфіра теж не сиділа на місці. Тим часом Орик уважно перевіряв, як будують барикади для лучників. Коли траншеї було вирито й укріплено колодами, Ерагон із драконом сіли трохи перепочити.

— Усі люди й гноми зараз на полі бою, — сказав Орик, умощуючись поруч. — Підходи до Тронжхейма перекрито. Ротгар очолив колону зліва від нас, а Аджихад повів ту, що попереду.

— А хто командує нашою? — поцікавився парубок.

— Йормундур, — буркнув гном і раптом аж підскочив від подиву: — А це що таке?

До них наближався озброєний мечем і щитом Мертаг, ведучи за собою вірного Торнака.

— Не хвилюйся! — гукнув юнак. — Аджихад звільнив мене з-під варти.

— А чого б це він тебе звільняв? — з недовірою спитав Орик.

— Він сказав, що це слушна нагода перевірити, чи в мене справді добрі наміри, — відповів Мертаг. — Мабуть, він іще й досі не вірить, що я не збирався заподіяти варденам шкоди.

Ерагон страшенно зрадів, що його приятель на свободі, адже той був неперевершеним бійцем.

— А звідки нам знати, що ти не брешеш? — скривився гном.

— Бо я так сказав, — раптом пролунав позаду голос Аджихада. Вбраний у бойову кірасу й озброєний мечем, він підійшов до них.

— Орик