read-books.club » Сучасна проза » Хатина дядька Тома 📚 - Українською

Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хатина дядька Тома" автора Гаррієт Бічер-Стоу. Жанр книги: Сучасна проза / Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 109 110 111 ... 140
Перейти на сторінку:
назвати псячою будою, а не людським житлом: чотири стіни, брудна солома замість підлоги, місце для сну і крихітне віконце. Все.

— У якій із них житиму я? — поцікавився Том у Сембо.

— А мені байдуже — шукай, де є вільне спальне місце і займай його, — відповів Сембо. — Уявлення не маю, куди вас усіх порозпихати!

Був уже пізній вечір, коли виснажені важкою роботою, обідрані і брудні невільники Легрі вервечкою тягнулися додому вечеряти і ночувати. Вони непривітно оглянули новеньких. Селище ожило: то тут, то там звучали злі голоси, сварки спалахували через ручні млини, на яких кожен мав сам собі змолоти свою мізерну порцію кукурудзи. Вечеряли ці трудяги тільки млинцями з кукурудзянки. У поле вони виходили на світанку і дотемна працювали під пильним наглядом Сембо і Квімбо, які за будь-яку незначну провину щедро ляскали їх батогами. Був саме сезон збору бавовни, тож Легрі своїх рабів не жалів, витискаючи із них останні соки.

«Пхі, не така це вже й важка робота», — подумає якийсь ледар. А ви також думаєте, що монотонно працювати все життя, від світанку до заходу сонця, не стомливо? А якщо ритмічно, безперервно капати вам воду на тім’ячко?.. Гадаєте, це дурниці? То знайте, що це було найважчим способом катування під час інквізиції. І робота, фактично не дуже важка, але яку людина мусить виконувати хвилину за хвилиною, день за днем, рік за роком, перетворюється на муку для тіла й душі. Том придивлявся до облич своїх товаришів по нещастю і не побачив жодного привітного і дружелюбного. Перед ним снували насуплені, озлоблені чоловіки та залякані, виснажені жінки, які свою жіночність давно втратили. Усі вони були згорблені, зморщені та понурі. Тут панував закон сильнішого. Із ними поводилися, як із тваринами, тож не дивно, що вони стали схожими на них.

Кукурудзу мололи до пізньої ночі. Млинків на всіх не вистачало, тому спочатку мололи сильніші, а вже потім слабші.

Поки негри готують собі вечерю, послухаймо, як Сембо «залицяється» до мулатки, яку привіз йому Саймон за жінку.

— Агов, ти! — крикнув Сембо, підходячи до неї і кидаючи їй до ніг мішок із кукурудзою. — Як ти називаєшся?

— Люсі, — відповіла мулатка.

— Слухай, Люсі. Ти моя жінка, то змели оце зерно і напечи мені на вечерю млинців. Я чекаю!

— Я тобі не дружина і ніколи нею не буду! — відрізала жінка так безстрашно, що стало одразу ясно: вона доведена до відчаю. — Не займай мене!

— Не напрошуйся, бо поб’ю! — пригрозив Сембо, заносячи ногу для удару.

— Бий, бий! Забий хоч до смерті! Що скоріше, то краще. Таке життя не варте того, аби ним дорожити!

— Ти що собі дозволяєш, Сембо?! — крикнув Квімбо, який прилаштувався до млина, відігнавши двох негритянок і ставши на їхнє місце, — Негрів надумав калічити?! Почекай, я розкажу господарю, як ти тут працюєш.

— А я йому поскаржуся, що ти не даєш жінкам молоти зерно, — огризнувся Сембо. — Не пхай носа в чужі справи, скотино!

Том зголоднів із дороги і був страшенно втомлений — ледве на ногах тримався. Нарешті він дочекався, що вділять пайок і йому.

— Ось, маєш, негре! — Квімбо жбурнув до Томових ніг маленького мішечка із кукурудзяним зерном. — Та будь ощадливий, це тобі на тиждень. З’їси скоріше — сидітимеш голодний.

Том узяв своє зерно і став у довгу чергу до млина. Коли ж дочекався, то допоміг спочатку двом утомленим жінкам, що стояли позаду нього: він змолов їхнє зерно, підкинув їм хмизу у вогнище, і лише після цього подбав про себе. Здавалось би, нічого особливого, просто ввічливість. Але тут вже забули, що таке доброта і людське ставлення один до одного. Жінки відчули велику вдячність за Томову послугу і аж просвітліли. Вони замісили йому тісто і заходилися пекти млинці для себе і для нього, а він тим часом сів біля вогнища і розкрив Біблію. Том прагнув спокою, а його він мав лише за читанням оцієї книги.

— Що це у тебе? — запитала одна з жінок.

— Біблія, — відповів Том.

— Господи! Я не бачила Біблії, відколи мене вивезли із Кентуккі!

— То ти звідти родом, землячко? — зацікавився Том.

— Так, мені так добре там жилося! І в страшному сні не снилося, що колись я потраплю у це пекло, — зітхаючи, говорила жінка.

— Ти вмієш читати? Гм! А про що ця книга? — поцікавилася її подруга.

— Це ж Біблія!

— Що ще за Біблія?

— Оце дивина! Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка. — Моя кентуккійська господиня часто мені читала цю книгу. А тепер!.. А тепер, Боже милий, я чую тільки лайку та ляскання батога.

— Томе, почитай нам, — попросила друга жінка, побачивши, як зачитується цією книгою новий невільник.

Том зачитав фразу: «Прийдіть до мене всі засмучені і пригноблені, і я потішу вас».

— Обнадійливі слова, — сказала жінка. — А хто це каже?

— Господь Бог, — відповів Том.

— Хто б підказав, де його шукати — того, хто обіцяє спокій та втіху? Я б на край світу за ним пішла, бо тут про спокій годі й думати. Все моє тіло болить, мене мучить лихоманка, а Сембо кричить, що я повільно працюю і погрожує шмаганням. Раніше півночі повечеряти не вдається, а там лиш приляжеш, не встигнеш ока зімкнути — вже будять, і знову ненависний ранок, знову за роботу. Якби я знайшла Господа, повідала б йому своє горе…

— Господь тут. Він всюдисущий, — сказав Том, сподіваючись утішити цим нещасну.

Але це її лише роздратувало:

— Ти думаєш, я у це повірю? Немає тут Господа, — сказала жінка, — це прокляте місце. Тут і говорити нема про що. Краще посплю трошки, поки не розбудили.

Жінки розійшлися, а Том залишився сидіти біля вогнища сам, думаючи про злигодні земного життя. Срібний місяць був єдиним його товаришем цієї сумної ночі, він дивився на Тома спокійно. Нещасному негрові здавалося, що це сам Господь у подобі небесного світила дивиться на людські біди, на їхні сльози і на темношкірого невільника, який сидить біля вогнища і тримає на колінах розкриту Біблію — його заповіт смертним.

«А чи й справді є Господь серед нас? Отут, у цьому занедбаному, похмурому місці?..» — закралися сумніви у чисту Томову душу. Як же важко простому серцю встояти на шляху віри і не звернути з нього, живучи під владою самодура, серед жорстокості та несправедливості! Серце крається від безнадії на краще майбутнє. Таки нелегко було тут зберегти тверду віру у християнські переконання: «Бог є, Бог спокутує гріхи тих, хто невтомно шукає його», — такими думками старався перебороти

1 ... 109 110 111 ... 140
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хатина дядька Тома"