Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Георгій несподівано всміхнувся. Дістав із кишені квадратик фланелевої тканини, протер спочатку пістолет Ніка, кинув його в траву біля узбіччя. Потім учинив так само з пістолетом, узятим у Віктора.

– Усе! – посміхнувся він. – Тепер їдьмо!

86

Тільки отримавши посадочні талони і пройшовши три догляди, Нік і Віктор дізналися, що вони летять у Рим через Стамбул. Ця звістка збентежила їх.

У «боїнгу» вони опинились окремо від Рефата і Георгія, хоча легко зі своїх місць у двадцятому ряду могли бачити їхні потилиці. Пасажирів було небагато, із тридцятеро. В основному, це були турки, що летіли до Стамбула. Тільки декілька німців, схоже, летіли далі.

Георгій і Рефат про щось постійно розмовляли. Віктор і Нік пили червоне вино.

Вино було гіркувате. Нік пив його і думав про Сергія Сахна. Він усе ще намагався зрозуміти: коли Сапер міг видати свій відбиток пальця? Чи було це до втечі з Києва, чи вже після того, як вони розлучилися?

Під час короткої стоянки в Стамбулі половина пасажирів вийшли, але зайшли багато нових. Були тут і турки, й італійці, що, мабуть, поверталися додому.

У Римі Ніку й Віктору не вдалося навіть із аеропорту вийти. Георгій кудись пішов, залишивши їх із Рефатом у транзитному залі.

– Не розслабляйтеся, – сказав їм Рефат. – Нам іще години три летіти далі…

Віктор уявив собі карту Європи і намагався прорахувати: політ до якої точки на карті зайняв би три години. У цю відстань укладалися країни Скандинавії і, звичайно, вся європейська СНД.

– Ну що, справи йдуть! – усміхнувся Рефат, обвівши вузькооким хитрим поглядом Ніка і Віктора.

– А куди ми далі летимо? – запитав Віктор.

– На Кіпр, – спокійно відповів Рефат.

– Але ж ми щойно звідти прилетіли, – здивувався Віктор.

– А що буде з нами? – запитав несподівано Нік, і в його голосі прозвучали нотки приреченості.

– З вами все буде гаразд! – заспокійливим тоном мовив Рефат, дивлячись на свій «ролекс». – Доведемо все до кінця, тоді й поговоримо! А зараз ми дійсно на Кіпр полетимо, тільки на його грецьку половину!

Рефат обернувся й подивився у бік стійки реєстрації транзитних пасажирів. Від стойки якраз відходив Георгій, стискаючи в руці декілька авіаквитків.

Через півгодини всі четверо знову всілись у зручні крісла «боїнга». І знову Георгій і Рефат сиділи попереду, а Ніку й Віктору дістався п’ятнадцятий ряд. Літак був повний-повнісінький.

У цьому літаку і питво, і їжа були кращі, ніж у турецькому.

Після обіду Віктор попросив іще вина, і вони отримали по маленькій пластмасовій пляшці к’янті.

– А твій товариш, – обережно заговорив Віктор, – із яким ти з Києва втікав… Він зараз де?

– Не знаю, – видихнув Нік.

Віктор замислився. Він знову сидів біля ілюмінатора і, відвернувшись од Ніка, втупився в легкі хмари, що прикривали Італію від його погляду.

В аеропорту Ларнаки світило сонце. У бетонному залі з невисокою стелею гучно працювали кондиціонери.

Вийшовши з будівлі аеропорту, Георгій повів усіх до довгого чорного лімузина. Біля лімузина стояв араб у чорних штанах і білій сорочці. Він розмовляв із кимось по мобільному. Побачивши Георгія, що наближається, він заусміхався, сказав щось наприкінці в трубку і засунув мобільний у нагрудну кишеню сорочки.

Привітавшись із Георгієм і Рефатом, араб відчинив дверці лімузина.

Машина зсередини була схожа на розкішний мікроавтобус – три ряди пасажирських сидінь на такій відстані одне від одного, що можна було спокійно простягати ноги.

Їхали вони близько години.

– Захарія тут? – запитав Рефат у араба.

– Тут, тут, – відповів той. – Він уже чекає.

– А новини отримали? – поцікавився Георгій.

– Не знаю… Я сюди прямо із складу їхав…

У машині задзвонив телефон, і араб підняв важку трубку автомобільного апарата. Говорив з кимось арабською.

В’їхали в Лімасол. Обабіч дороги з’явилися непоказні залізобетонні коробки з пласкими дахами, з яких стирчали антени і необрізане пруття арматури.

– Що це тут спорудили? – здивовано запитав Георгій, дивлячись на висотну вежу якоїсь новобудови.

– А, це банк буде, – відповів араб. – Банк і офіси…

Хвилин через десять лімузин зупинився біля трохи обшарпаної семиповерхової будівлі.

– Посидьте поки що тут! – обернувшись, сказав Ніку й Віктору Георгій.

Георгій і Рефат вийшли з машини. Араб провів їх до входу в будівлю, потім повернувся.

– Їсти хочете? – запитав він і тут же відчинив дверці. – Виходьте, перекусимо!

Він підвів їх до маленької забігайлівки на першому поверсі сусіднього будинку. За прилавком стояв грек у білій, давно не праній кухарській куртці.

Араб показав йому три пальці й тицьнув у вертикальний рожен. Той кивнув і взяв у руки довгий кухонний ніж.

– Ви що, з Москви? – запитав араб, обернувшись до Віктора і Ніка.

– Ні, – відповів Нік. – Він із Києва, а я нізвідки…

Араб кивнув.

– Мене звуть Халед… Я сам з Іраку, але живу тут… Давно… Сідайте!

Вони всілися за столик. Грек приніс їм по кебабу.

87

На сьомому поверсі, вийшовши з вузенького ліфта, в якому і трьом було б тісно, Георгій і Рефат зупинилися перед білими пластиковими дверима, праворуч од яких висіла скромна табличка «Костакас і К°». Не встиг Рефат простягнути руку до акуратної дверної ручки, як двері прочинились, і на порозі з усмішкою застиг здоровенний смаглявий араб майже двометрового зросту.

– Хелло, Захарія! – привітався Георгій.

– Заходьте, заходьте! – запросив Захарія по-англійськи Рефата і Георгія.

Усередині офіс «Костакас і К°» складався з двох невеликих кімнат із широкими вікнами, з яких відкривався краєвид практично на ввесь Лімасол.

Дівчина років двадцяти, побачивши гостей, одразу підвелася з-за столу в першій кімнаті. На її обличчі заграла привітна усмішка.

– А Надя виросла! – сказав Георгій.

– Звичайно! Чужі діти швидко ростуть! – відповів, кинувши погляд на дочку, Захарія. – Ходімо до мене. Надю, – він іще раз обернувся до дочки, – зроби нам каву!

У кабінеті Захарії на величезному столі красувалися два телефони та комп’ютер. Але простір перед кріслом було завалено діловими листами, поверх яких лежав розкритий широкий горизонтальний зошит із розкресленими аркушами. На розвороті зошита врозкид було написано якісь суми.

– Сідайте! – Захарія вказав на два стільці для відвідувачів, які стояли по інший бік столу. – Зараз вип’ємо кави! Долетіли добре?

– Так, чудово, – Рефат кивнув. – Через Рим.

Захарія важко опустився в крісло.

– Там усе пройшло нормально? – запитав він, уже влаштувавшись за столом і закриваючи бухгалтерську книгу.

– Так, – сказав Георгій. – А тут усе готово?

– Тут? Звичайно! Це найнадійніше місце! Поки що не приходило підтвердження, але як тільки прийде – мені подзвонять! – Захарія кивнув на телефони.

Надя внесла тацю з кавою. У кімнаті запахло корицею.