Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Сюди! Швидше! ДОПОМОЖІ-І-ІТЬ! — він скочив на ноги та підбіг до вікна. Джонні Лонґбоу, вистромився з ніші та стріляв поодинокими, прицілюючись у когось далі по вулиці. Тимур ляснув руками по склу. — ДОПОМОЖІТЬ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

— Фелла… — долинуло з-за спини.

— Що? — озирнувся Тимур.

— Підійди.

Українець кинувся назад, присів біля південноафриканця та стиснув його руку. Долоня була холодною, неначе загорнута в шкіру брила льоду. На посірілому обличчі преподобного виступив холодний піт.

— Я тут, Ріно, я поруч.

— Воно повернеться, — прохрипів південноафриканець.

— Що ти верзеш?! — не стримався Тимур.

— Воно повернеться, фелла… Джеймі…

— Він заразився, я знаю, та це нічого не змінює! Він стане останнім із людей, хто постраждав від тієї потвори, от побачиш!

Ріно Ґроббелаар наморщив лоба та сердито мотнув головою:

— Послухай… коротун сказав мені… — останній порух забрав забагато сил, ґевал почав задихатися, крізь міцно стиснуті зуби вихоплювалася рожева піна. Зібравшись із силами, Ріно спробував завершити почате: — Він… ну, перед тим… він заговорив англійською…

— Так.

— І він сказав… що ті д… дв… двоє… во… вони…

Він так і не закінчив. Зіниці розширилися, а м’язи на вилицях, які зі страшною міццю зціплювали вимащені кров’ю зуби, раптово розгладилися, розслабилися. Кров більше не виходила поштовхами.

— Ріно… — Тимур міцніше стиснув долоню велетня. — Ріно, чувак! Агов! Не мовчи, — він акуратно смикнув ґевала за руку, голова зсунулась на дощатій підлозі, але Ріно ніяк не відреагував. Українець смикнув сильніше. Нічого не змінилося. — Ні, ні, ні!!! — пронизливо закричав Тимур. — НЕ ЙДИ-И-И!!!

Двері розчахнулися і до вітальні, тримаючи напоготові карабін, увірвався Джонні Лонґбоу. Втім, нічого цього Ріно Ґроббелаар уже не чув. Тимур Коршак відпустив долоню преподобного, обхопив руками його голову та схилився над обличчям. Він бачив, як на місці розширених і чорних, немов п’явки, зіниць виникли глибоченні колодязі, в які, неухильно набираючи швидкість, падали вогники життя.

Коли спецагент Джонні Лонґбоу підійшов до витягнутого посеред кімнати тіла, очі преподобного Ріно Ґроббелаара назавжди згасли.

Напевно, за мить до смерті Ріно згадав (а може, й побачив…) щось дуже приємне, оскільки на сухих потрісканих губах південноафриканця застигла ледь вловлювана усмішка.

CI

Усе вщухло за три хвилини. Олівер Вонґ за допомогою О’Донована підстрелив ще трьох «сутінкових», двох, що лишилися, Лонґбоу, Елдріджу та Харперу пощастило захопити живими. Серед полонених виявився чоловік із цілковито білими та вибалушеними очима — El Ciego, Сліпий, — той, хто вів натовп із Ґуаякіля, а потім організував викрадення військової вантажівки.

Коли сутичка закінчилася, Ерік О’Донован вивів «Nissan Elgrand» зі сховка та підігнав до будинку, у вітальні якого лежало тіло преподобного Ґроббелаара. Ліза Торнтон кинулася до розпростертого на підлозі велетня, але, оглянувши його зблизька, опустила руки. Одного погляду було достатньо, щоб збагнути: навіть якщо вдасться якимось дивом запустити серце Ріно, із такими ранами він не житиме.

Лаура Дюпре до того часу опритомніла достатньо, щоб засипати Еріка О’Донована запитаннями про те, де вона та що взагалі відбувається. Ліза Джин вирішила не випускати її з машини, щоб зайвий раз не травмувати.

Тимуру Коршаку дали води та кілька солоних крекерів. Воду він випив, а до крекерів, незважаючи на виснаження, не доторкнувся. Українець сидів на ґанку, впершись ліктями в коліна й обхопивши долонями голову. Він чув голос Лаури, що долинав із мінівена, але не мав ні сил, ні бажання, щоб підвестися та поговорити з француженкою.

Усе змінилося, коли до будинку, на порозі якого було вбито Ріно Ґроббелаара, Харпер та Елдрідж привели полонених. Тимур підняв голову, зауваживши Сліпого, зірвався на ноги. Він скочив так рвучко, що Джонні довелося притримати його за плече. Поруч із El Ciego ледь тримався на ногах бородатий еквадорець з обличчям у зморшках і великими вухами. В обох бранців руки було стягнуто за спиною пластмасовими стяжками. Бородань мав серйозні поранення: права штанина від поясу до литки потемніла від крові, а шию обмотувала брудна ганчірка, з-під якої на кістляві груди скапувала кров. Час від часу Джеку Елдріджу доводилося підтримувати еквадорця, щоб той не впав.

— Що ви думаєте із ними робити? — запитав Тимур.

Джонні Лонґбоу зиркнув на Лізу Торнтон. Із цим виникала проблема. Шестеро агентів ФБР цілком легально перетнули чилійський кордон, однак перетнули його як дипломати. Офіційно федерали в пустелі Атакама не перебували та не мали би бути. І це означало, що полонені їм ні до чого. З іншого боку, страчувати захоплених під час сутички «сутінкових» ніхто не хотів.

Почувши голос Тимура, поранений бранець підняв голову. Щойно він уп’явся очима в обличчя українця, на Тимура звів моторошні білки Сліпий.

— Як вони знайшли вас? — змінила тему Ліза Джин Торнтон.

Не відводячи сповнених гніву очей від Сліпого, Тимур відказав:

— Один чилієць, колишній учасник проекту «NGF», усі ці роки провів у Сан-Педро. У це важко повірити, але він вижив посеред пустелі. Він також виявився зараженим, побачив нас два дні тому і таким чином викрив наше місцезнаходження для психоістоти, — українець спробував підступити ближче до El Ciego. Джонні не пустив його, міцніше стиснувши плече. — Зараз це неважливо, — Тимур повернувся обліпленим кіркою засохлої крові обличчям до Лізи Торнтон. — Вони прийшли по мене.

— І?.. — звела брову американка.

Чоловік опустив голову, розмірковуючи.

— Мені відомо, через що все почалося, — зрештою сказав він.

— Ви з’ясували причину епідемії?

— Так. Я знайшов, де все зародилося, та знаю, як припинити поширення наноагентів. Причина там — у пустелі, — Тимур випростав руку в напрямку півдня. — Я поясню докладніше, та перед тим хочу дещо показати, — він ледь опустив голову та спідлоба кинув хльосткий погляд на Сліпого. — Це поряд, за кілька кроків на північ від селища.

Джонні та Ліза вдруге перезирнулися.

— Ви зможете йти? — запитала Тимура американка.

— Так.

— Тоді ходімо, — вона знаками поманила Джонні йти за ними.

— Я хочу, щоб вони також пішли, — Тимур кивком голови вказав на «сутінкових».

— Навіщо? — насупився Лонґбоу.

— Вони також мають подивитися.

Ліза спинилася, хвильку повагалася та зрештою жестом звеліла Елдріджу повести бранців слідом за Тимуром. Ушістьох — Джонні, Ліза, Джек Елдрідж, двоє «сутінкових» та українець — вони попрямували до північної околиці Сан- Педро. О’Донован залишився біля Лаури. Вонґ і Харпер загортали тіло Ріно Ґроббелаара, готуючись забрати його із собою.

Через кілька хвилин українець привів своїх супутників до викопаного Штаєрманом колодязя.

— Що це? — Ліза обережно наблизилась до краю ями.

Тимур не відповів.

— Що ти хотів нам показати? —