Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

нагнав цілі орди своїх адвокатів, які були навіть у Нью-Гемпширі, щоб усунути всі юридичні негаразди, які могли затримати вихід книжки, і тепер тішився: витікання інформації (влаштував він його сам, тепер уже не було в цьому сумніву) дозволило йому посісти весь медійний простір і забезпечило нечувані продажі. Він уважав свої методи не гіршими і не кращими за будь-які інші, казав, що книжковий світ уже не шляхетне видавниче мистецтво, а капіталістичний шал XXI століття, і що віднині книжку треба писати задля продажу, а щоб продати книжку, треба, щоб про неї говорили, а щоб про неї говорили, треба силою захопити собі простір, бо його посядуть інші. Поглинай або поглинуть тебе.

Стосовно ж судового процесу, то майже ні в кого не залишалося сумніву, що кримінальна справа незабаром розвалиться. Бенджамін Рот мав усі шанси стати адвокатом року і здобути всенародну популярність. Він навсібіч роздавав інтерв’ю і день при дні був гостем телестудій і місцевого радіо, не гребував нічим, аби лише говорили про нього. «Уявляєте, я тепер можу вимагати тисячу доларів за годину, — казав він мені. — Щоразу, як мене друкують у газеті, мій погодинний тариф для майбутніх клієнтів зростає на десять доларів. Несуттєво, про що ти говориш в інтерв’ю, важливо, що ти там є. Люди пам’ятають твою світлину в „Нью-Йорк Таймс“, а не те, що ти сказав». Рот усе життя чекав на епохальну справу, і врешті таки запопав її. Тепер, у промінні софітів, кидав журналістам ту поживу, що від нього хотіли отримати: розповідав про Пратта, про Елайджу Стерна, весь час казав, що Нола була дівчиною сумнівної поведінки, напевне, маніпулювала людьми, і що зрештою справжня жертва — це Гаррі. Щоб остаточно збурити авдиторію, він навіть почав вигадувати якісь подробиці, натякаючи, що пів-Аврори мало сексуальні стосунки з Нолою. Я мусив зателефонувати йому, щоб розставити всі крапки над «і».

— Бенджаміне, облиште ваші брудні вигадки. Годі всіх поливати брудом.

— Послухайте, Маркусе, моє завдання не відбілити честь Гаррі, а показати, стільки бруду і гидоти плямує честь інших людей. Якщо суд усе-таки відбудеться, я викличу свідком Пратта, запрошу Стерна, змушу прийти всіх аврорівських чоловіків, щоб вони просто в залі, прилюдно, покаялися в своїх зв’язках із крихіткою Келлерґан. І доведу, що бідолаха Гаррі винен лише в тому, що, як і багато хто до нього, дав себе спокусити розбещеному дівчиськові.

— Та що ви мелете! — вигукнув я. — Нічого такого і близько не було.

— Ох, друже мій, називаймо речі своїми іменами! Ця дівчинка була хвойда.

— Ви нестерпний, — відказав я.

— Це я нестерпний? Я лише повторюю те, що написано у вашій книжці, хіба ні?

— А от і ні, й ви це чудово знаєте! Нола не була розбещена, не була вона зухвала. Її стосунки з Гаррі — це історія кохання!

— Кохання, кохання, хоч куди плюнь, скрізь кохання! Кохання — це ніщо, Ґольдмане! Кохання — це викрутас, вигадка чоловіків, яким не подобається власноруч прати свої шкарпетки!

Преса в усьому обвинувачувала прокуратуру, й обстановка в офісі кримінальної поліції ставала дедалі напруженіша: подейкували, що губернатор під час тристоронньої зустрічі особисто вимагав од слідства якнайшвидше завершити цю справу. Розповідь Сілли Мітчелл допомогла Ґегаловудові трохи з’ясувати ситуацію навколо Ноли; все вказувало на Лютера, і сержант дуже сподівався, що графологічна експертиза записника підтвердить його припущення. Поки що він хотів дізнатися про Лютера чимбільше, надто ж про його витівки в Аврорі. Тим-то в неділю, 20 липня, ми зустрілися з Тревісом Довном, щоб він нам розповів усе, що знає з цього приводу.

Оскільки я ще не був морально готовий знову з’являтися в центрі Аврори, Тревіс погодився на зустріч у придорожньому генделику неподалік від Монберрі. Я не чекав приязного ставлення після всього, що понаписував про Дженні, та він поводився зі мною дуже чемно.

— Вибач за той вилив інформації, мені дуже шкода, — сказав я. — То були особисті нотатки, я не хотів їх нікому показувати.

— Мені нема за що гніватися на тебе, Марку…

— Та є…

— Ти лише сказав правду. Я добре знаю, що Дженні шалено була закохана в Квеберта… Бачив, як вона тоді дивилася на нього… Навпаки, гадаю, твоє розслідування рухається правильним шляхом… Принаймні це підтверджує реакція на оприлюднену інформацію. До речі, про розслідування: що нового?

— Нове те, що ми маємо дуже поважні підозри щодо Лютера Калеба.

— Лютера Калеба… А, це той дурнуватий? То історія з картиною — таки правда?

— Так. Судячи з усього, дівчина регулярно їздила до Стерна додому. Ви знали про Пратта і Нолу?

— Про всю ту гидоту? Та де там! Як дізнався, то вухам своїм не повірив. Знаєте, може, він і згрішив, але Пратт завжди був хороший полісмен. У газетах пишуть, що його слідчі дії можна поставити під сумнів, то я цієї думки не поділяю.

— А що скажете про підозри стосовно Стерна і Квеберта?

— Що вони необґрунтовані. Тамара Квінн заявляє, що ще тоді говорила нам про Квеберта. Здається, треба трохи інакше поглянути на ситуацію: вона казала, що все знає, та насправді не знала нічого! Адже нічим не могла підтвердити своїх слів. Усе, що вона могла сказати, це те, що в неї був достеменний доказ, але вона якось дуже загадково загубила його. І як їй вірити? Ви ж самі знаєте, сержанте, як обережно треба ставитися до необґрунтованих обвинувачень. Проти Квеберта у нас був тільки один факт: чорний «шевроле монте-карло». Замало, правду кажучи.

— Одна Нолина подруга розповідала Праттові про те, що коїлося у Стерна.

— Пратт мені цього не казав.

— І як тут не подумати, що він провадив розслідування сяк-так? — запитав Ґегаловуд.

— Не приписуйте мені те, що я не казав, сержанте.

— А що ви думаєте про Лютера Калеба?

— Лютер був чудернацький чолов’яга. Чіплявся до жінок. Я навіть змусив Дженні подати на нього скаргу, бо він агресивно поводився з нею.

— Він ніколи не був у вас на підозрі?

— По-справжньому не був. Ми залучили його до переліку і перевірили, яке в нього авто: блакитний «мустанґ», як я пам’ятаю. І взагалі, навряд чи це був він.

— Чому?

— Незадовго до зникнення Ноли я подбав, щоб більше й духу його не було в Аврорі.

— Тобто?

Тревіс збентежився.

— Словом… Я побачив його у «Кларксі», це було в середині серпня, відразу після того, як я умовив Дженні заявити на нього… Він брутально з нею поводився, і в неї на руці лишися здоровецький синець. Тобто це вже були не жарти. Він побачив, що я під’їхав, і чкурнув.