Читати книгу - "Адвокат диявола"

— Перспективним? — Кевін машинально повернувся до Браяна. Він зайшов у цей кабінет із думкою, що його майбутнє почалося. Воно перестало бути звичайною перспективою.

— У кримінальному праві, — сухо додав Браян.

— Яким ми не цікавимося, — закінчив Сенфорд.

На мить вони здалися Кевінові схожими на «Трьох помагачів»[4].

— Розумію. Отже, ви зараз не запропонуєте мені статус повноправного партнера в «Бойл, Карлтон і Сесслер»?

— Розумієте, ми не надаємо статусу повноправного партнера просто так, одразу, — сказав Ґарт. — Його цінність полягає не лише у фінансовому зиску, а й у значенні, а це значення випливає з внеску працівника в громаду та саму фірму. Чому…

— Однак ми не бачимо жодної причини, з якої ви не зможете досить швидко стати повноправним партнером у якійсь фірмі, що спеціалізується на кримінальному праві, — сказав Сенфорд Бойл. Він зблиснув начищеною усмішкою й посунувся вперед, склавши руки на столі. — Не можна сказати, що ми незадоволені всім, що ви зробили тут. Хочу сказати це ще раз.

— Отже, ви не звільняєте мене, а радше даєте знати, що мені було би краще деінде, — різко відповів Кевін. Кивнув і розслабився в кріслі, а тоді знизав плечима й усміхнувся. — Утім, я все одно думав, чи не подати мені у відставку.

— Прошу? — перепитав Браян, нахилившись уперед.

— Мені вже надійшла інша пропозиція, панове.

— Та невже? — Сенфорд Бойл швидко глянув на своїх партнерів. Браянове обличчя залишалося кам’яним. Ґарт підняв брови. Кевін знав, що вони йому не вірять, так, наче він нізащо не міг подумати про перехід до іншої фірми. Їхня зарозумілість почала діяти йому на нерви. — Від іншої фірми в цій місцевості?

— Ні. Я… поки що не маю права казати більше, — відповів він, збрехавши майже експромтом. — Але запевняю вас: першими про деталі дізнаєтеся саме ви. Безперечно, якщо не брати до уваги Міріам.

— Безперечно, — промовив Сенфорд, але Кевін знав, що ці троє часто ухвалюють особисті рішення, не порадившись із дружинами. Він зневажав і цю їхню особливість: їхні стосунки з дружинами та дітьми були надто безособовими. Він здригався від думки про те, що, можливо, коли-небудь вони вчотирьох сидітимуть у цьому кабінеті та пропонуватимуть партнерський статус такому блискучому молодому адвокату, як він сам, який цілком здатний зробити набагато приємнішу та захопливішу кар’єру деінде і якого все ж можна з легкістю спокусити стабільністю та респектабельністю («Боже збав», — раптом подумалося йому) фірми «Бойл, Карлтон, Сесслер і Тейлор».

— Хай там як, мені варто повернутися до свого столу й закінчити роботу з документами в справі Вілсон. Дякую за недолуге вираження впевненості в мені, — додав він і залишив їх витріщатися йому вслід.

Коли він зачинив за собою двері, до нього прийшло відчуття солодкої свободи, наче у вільному падінні з літака. За кілька хвилин він дав відсіч своїй так званій долі й розслабився, як беззаперечний господар власного майбутнього.

Майра не могла зрозуміти, звідки на його обличчі взялася широка усмішка.

— У вас усе гаразд, містере Тейлор?

— У мене все добре, Майро. Я почуваюся так добре, як не почувався вже… якщо бути точним, три роки.

— О, я…

— До зустрічі, — швидко сказав він і повернувся до свого кабінету.

Він тривалий час просидів за столом у задумі. Тоді повільно сягнув рукою в кишеню й витягнув візитівку, яку йому дав Пол Сколфілд. Поклав перед собою на стіл і перевів на неї погляд. Щоправда, він уже дивився не на неї — він дивився далі, у власну уяву: йому уявлялося, як він у міському суді захищає людину, звинувачену в убивстві. В обвинувачення сильна версія, побудована на непрямих доказах, але йому протистоїть він, Кевін Тейлор із фірми «Джон Мільтон і партнери». Присяжні ловлять кожне його слово. Репортери ходять за ним коридорами суду, випрошуючи в нього відомостей, прогнозів, заяв.

Мері Екерт перервала його мріяння, постукавши у двері й занісши пошту. Вона всміхнулася йому, але з виразу її очей він зрозумів, що про нього вже пішла поголоска.

— Мері, чи не міг я, бува, забути про якусь зустріч сьогодні?

— Ні. Завтра вранці ви маєте зустрітися з містером Сеттоном із приводу його сина, і ви попросили мене знайти вам звіт поліції.

— О. Так. Це той шістнадцятирічний хлопчисько, який без дозволу покатався на сусідській машині?

— Ага.

— Неймовірна справа.

Вона схилила голову набік, спантеличена його сарказмом. Щойно вона пішла, він набрав номер фірми «Джон Мільтон і партнери» та попросив дозволу поговорити з Полом Сколфілдом.

П’ятнадцять хвилин по тому він їхав до Мангеттену, навіть не зателефонувавши Міріам, аби розповісти їй про те, що сталося.

3

Фірма «Бойл, Карлтон і Сесслер» мала в Блайсдейлі затишний, опоряджений зі смаком офіс. Майже двадцять років тому Томас Бойл перетворив маленький двоповерховий будиночок у стилі кейп-код на офіс для себе та Сенфорда. Почасти чар їхнього офісу полягав у домашній атмосфері. Там людина справді почувалася розслабленою — можливо, занадто розслабленою, думалося Кевінові. Такої реакції в нього не бувало ще ніколи. Він завжди високо цінував домашні фіранки та портьєри, килими та прикраси. Щоранку він вирушав з однієї домівки до іншої. Так він думав спочатку.

Але ситуація докорінно змінилася, щойно він увійшов до фірми «Джон Мільтон і партнери». Він вийшов з ліфта на двадцять восьмому поверсі, з якого відкривався приголомшливий вид на діловий центр Мангеттену та Іст-Рівер. У кінці коридору стояли подвійні дубові двері з каліграфічним написом: «Адвокатська контора “Джон Мільтон і партнери”». Зайшовши всередину, він опинився в плюшевій приймальні.

Дуже просторе приміщення, довгий світло-брунатний шкіряний диван, шкіряна канапа та шкіряні крісла вказували на успіх. Над диваном висіла величезна барвиста абстрактна картина, схожа на оригінал Кандинського. Саме такий вигляд повинна мати успішна юридична контора, подумав він.

Зачинивши за собою двері, він пішов пишним оксамитовим світло-брунатним килимом, почуваючись так, ніби під ногами в нього шар зефіру. Тому він усміхнувся, наблизившись до адміністраторки, яка сиділа за тиковим столом у формі півмісяця. Вона відвернулася від текстового процесора, щоби привітатися з ним, і тут він усміхнувся ще ширше. Кевіна вітала не проста, негарна з лиця