Читати книгу - "Адвокат диявола"

Вона мала пряме вугільно-чорне волосся, що м’яко падало на плечі, кінчиками майже сягаючи лопаток. Зовні вона була схожа на італійку, прямим римським носом і високими вилицями скидаючись на Софі Лорен. Її темні очі мало не світилися.

— Добрий день, — промовила вона. — Містер Тейлор?

— Так. Гарний офіс.

— Дякую. Містер Сколфілд дуже хоче вас побачити. Я негайно проведу вас до нього, — сказала вона й підвелася. — Не хочете чогось випити… чаю, кави, «Перр’є»[5]?

— Я був би радий «Перр’є». Дякую.

Він пішов за нею вестибюлем до заднього коридору.

— Трохи лайму? — запитала вона, повернувши до нього голову.

— Так, дякую.

Вона повела його коридором і зупинилась у невеликій кухонній зоні, а він зачудовано дивився, як рухається її тіло. На зріст вона була під метр вісімдесят, а вбрана в чорну плетену спідницю та білу блузу з довгими рукавами. Спідниця так щільно облягала її стегна та сідниці, що, коли в неї розтягувалися м’язи, він бачив там складку. Від цього в нього перехопило дух. Подумавши, як несхвально до цього поставилися б Бойл, Карлтон і Сесслер, він подумки засміявся.

Вона передала йому склянку, наповнену іскристою рідиною з льодом.

— Дякую.

Від погляду її очей і тепла в її усмішці він відчув приплив збудження в стегнах і зашарівся.

— Осюди.

Вони пройшли один кабінет, одну залу для нарад, а тоді — ще один кабінет і врешті зупинилися біля дверей, на яких висіла табличка з іменем Пола Сколфілда. Вона постукала й відчинила їх.

— Містер Тейлор, містере Сколфілд.

— Дякую, Даяно, — сказав Пол Сколфілд і обійшов свій стіл, аби привітатися з Кевіном. Вона кивнула й відійшла, але Кевін зміг відірвати від неї погляд лише за мить. Сколфілд, розуміючи його, зачекав. — Кевіне, радий вас бачити.

— Чудовий офіс.

Кабінет Пола Сколфілда був удвічі більший, ніж у Сенфорда Бойла. Він був оздоблений у стилі хай-тек, меблі в ньому — оббиті блискучою чорною шкірою, а полиці та стіл були глянсово-білими. Ліворуч від його столу були два великі вікна, з яких відкривався вид на місто аж до Іст-Рівер.

— Оце так краєвид.

— Аж дух перехоплює, правда? Такі види відкриваються з усіх кабінетів. І з вашого теж.

— Та невже?

— Прошу, сідайте. Я вже сказав містерові Мільтону, що ви тут, і він хоче побачитися з вами після того, як ми закінчимо.

Кевін умостився в чорному шкіряному кріслі перед Сколфілдовим столом.

— Я радий, що ви вирішили серйозно розглянути нашу пропозицію. Ми буквально завалені новою роботою, — сказав Пол Сколфілд. У нього спалахнули очі. — Отже, ваша поточна юридична фірма запропонувала вам статус партнера?

— Аж ніяк. Там мені запропонували можливість знайти щось таке, що більше підходить моїй природі, — відповів Кевін.

— Що? — Усмішка Пола стала стриманішою.

— Вочевидь, справа Лоїс Вілсон і те, як я її вів, стала для них небажаним поворотом. Мовляв, юридичні хитрощі доречні лише тоді, коли їх застосовують обережно. Не тоді, коли маніпулюють якоюсь бабцею, щоб одержати частку її майна, чи знаходять лазівки в податковому законодавстві, аби поповнити кишені заможних клієнтів фірми, — з гіркотою пояснив Кевін.

Пол хитнув головою й засміявся.

— Недалекоглядність. Справжнє міщанство та обивательщина. Ось чому вам там не місце, Кевіне. Містер Мільтон правильно про вас думає, — додав він, і його обличчя посерйознішало. — Вам місце тут… з нами.

— Так сказав містер Мільтон?

— Еге ж. Це він помітив вас першим, а він, аналізуючи людей, зазвичай не помиляється. Ця людина надзвичайно прониклива.

— Я вже зустрічався з ним? — запитав Кевін, дивуючись, як це хтось може бути таким упевненим у ньому ще до зустрічі.

— Ні, але він постійно шукає нових яскравих перспектив… любить відшукувати нових юристів, ходити на слухання та суди, як мисливці за талановитими бейсболістами ходять на матчі в старших школах. Він спершу побачив вас у дії, а тоді послав мене. Так він узяв на роботу всіх нас. Сьогодні ви познайомитеся з усіма: з Дейвом Котейном, Тедом Мак-Карті та нашими секретарками. Але дозвольте спершу показати вам ваш кабінет, а тоді ми побачимося з містером Мільтоном.

Кевін допив свою «Перр’є» й підвівся, а тоді вийшов за ним із дверей і попрямував коридором. Зупинилися вони біля дверей до якогось кабінету, з яких, вочевидь, зовсім недавно зняли табличку.

— Тому, хто пішов із цієї фірми, напевно, трапилася неабияка спокуса, — зауважив Кевін.

Пол, примруживши очі, кивнув.

— Так. Особиста трагедія. Він укоротив собі віку невдовзі після смерті дружини під час пологів. Його звали Річард Джаффі, і він був геніальним адвокатом. Тут він не програв жодної справи.

— Ох, я не знав.

— Містер Мільтон досі серйозно цим засмучений — і всі ми, як ви розумієте, теж. Але ваша поява серед нас, Кевіне, — додав він, поклавши руку Кевінові на плече, — нас підбадьорить.

— Дякую, — відповів Кевін і додав: — Але виглядає на те, що я маю дотягнутися до високої планки.

— Ви це можете. Якщо так вважає містер Мільтон, то можете, — кивнув Пол. Кевін мало не розсміявся, почувши, як завзято він висловлює свою віру, але зрозумів, що Пол Сколфілд говорить абсолютно серйозно.

Сколфілд відчинив двері, і Кевін увійшов у свій потенційний новий кабінет.

За останні три роки він безліч разів сидів, відкинувшись на спинку крісла, у своєму кабінеті-комірчині в «Бойл, Карлтон і Сесслер» і уявляв, як воно — бути знаменитим нью-йоркським адвокатом із плюшевим кабінетом, де з вікна відкривається гарний краєвид.

Тепер перед ним стояв Г-подібний стіл із м’яким шкіряним кріслом, м’яка шкіряна канапа та ще одне шкіряне крісло перед столом. Килим там був такий самий плюшевий, як і у вестибюлі, а фіранки — яскраво-бежеві. Стіни були вкриті панелями зі світлого дерева гікорі, що надавали приміщенню свіжого, чистого вигляду.

— Здається, тут усе новісіньке.

— Містер Мільтон переробив кабінет. Сподіваюся, вам подобається.

— Подобається? Та я в захваті, — відповів Кевін.

Пол кивнув. Кевінові здавався розкішним весь кабінет, від витонченої позолоченої телефонної системи до набору з ручки та олівця зі щирого золота. Там були