Читати книгу - "Адвокат диявола"

Упродовж вихідних Кевін відчував у містечку якийсь холодок. Друзі, від яких він очікував вітальних дзвінків, так і не зателефонували. У Міріам відбулася розмова з матір’ю — як він потім довідався, неприємна. Коли він наполегливо попросив розповісти деталі, вона зрештою сказала йому, що мати, заступаючись за нього, встряла в суперечку з однією зі своїх так званих добрих подруг.

Він і сам мало не встряв у суперечку, заїхавши вранці в неділю по бензин на «Автозаправку Боба», де Боб Солтер пожартував — мовляв, шкода, що лесбійкам і ґеям у їхній країні постійно таланить.

Через це він не здивувався тому, як прохолодно його зустріли в офісі зранку в понеділок. Мері Екерт, яка виконувала обов’язки його секретарки та адміністраторки, ледве привіталась, а Тереза Лондон, секретарка Ґарта Сесслера, променисто всміхнулась і швидко відвела погляд, коли він пішов до свого «загончика».

Невдовзі після того, як Кевін прибув до свого кабінету, задзижчав сигнал внутрішнього зв’язку, і Майра Брокпорт, секретарка Сенфорда Бойла, сказала голосом, який нагадав йому одну сувору вчительку з його школи:

— Містер Бойл хоче негайно вас побачити, містере Тейлор.

— Дякую, — відповів він і вимкнув внутрішній зв’язок.

Він підвівся й розгладив краватку. Відчув упевненість і захват. А що в цьому такого? За три короткі роки він залишив майже незабутній слід в історії цієї солідної старої фірми. Браян Карлтон і Ґарт Сесслер стали повноправними партнерами за п’ять років із хвостиком. Тоді фірма звалася «Бойл і Бойл»: Сенфорд працював зі своїм батьком Томасом, який, маючи тепер років вісімдесят п’ять, зберігав гострий розум і досі нав’язував власну думку своєму п’ятдесятичотирирічному синові.

Кевін боявся, що Бойл, Карлтон і Сесслер не побажають запропонувати йому статус партнера. Вони відзначалися снобізмом узагалі і щодо фірми зокрема. Усі троє партнерів були синами юристів і внуками юристів. Вони наче вважали себе особами королівської крові, нащадками монархів, які успадковують скіпетри та престоли разом із персональними королівствами: один — планування майна, другий — нерухомість…

Вони володіли найбільшими будинками в Блайсдейлі. Їхні діти їздили на «мерседесах» і BMW та навчалися в університетах Ліги Плюща; двоє з них уже майже випустилися з юридичних шкіл. Усі місцеві професіонали на них рівнялися, цінували запрошення до них на гостини та вечірки, а також випадки, коли ті відвідували їхні власні вечірки. Здавалося, стати їхнім партнером — це все одно що одержати помазання.

Міріам, яка все життя належала до вершків суспільства цього району, гостро все це усвідомлювала. Вони вже зібралися побудувати дім власної мрії. Міріам говорила про народження дітей. Здавалося, їм гарантоване місце у вищому прошарку середнього класу, а Кевінове бажання закріпитись у цій маленькій лонг-айлендській громаді не підлягало сумніву. Він народився й виріс у Вестбері, де досі жили обоє його батьків, які керували бухгалтерською фірмою його батька. Він закінчив юридичний факультет Нью-Йоркського університету й повернувся на Лонг-Айленд, аби знайти дівчину своєї мрії та працювати. Ось де він мав жити, ось така його доля.

Чи, може, ні?

Він відчинив двері до кабінету Сенфорда Бойла, привітався з трьома старшими партнерами, а тоді сів навпроти Бойлового столу, усвідомлюючи, що тепер опинився посередині: ліворуч від нього сидів Браян Карлтон, а праворуч — Ґарт Сесслер. «Схоже, вони хочуть, щоб я був в оточенні», — весело подумав він.

— Кевіне, — заговорив Сенфорд. Він був найстаршим із партнерів (Браянові Карлтону було сорок вісім, а Ґартові Сесслеру — п’ятдесят), і в ньому вік проявлявся найяскравіше. Він відзначався зовнішньою м’якістю людини, якій ніколи не доводилося навіть косити власний газон чи самотужки виносити сміття. Майже лисий, щоки обвислі, а подвійне підборіддя тремтіло, коли він говорив. — Ви пам’ятаєте, як ми всі поставилися до цієї справи, коли ви оголосили про своє бажання за неї взятися.

— Так. — Він перевів погляд з одного партнера на іншого. Вони були подібні до суворих суддів пуританського суду з дуже рельєфними зморшками та рисами обличчя, і кожен більше скидався на статую, ніж на живу людину.

— Ми всі вважаємо, що ви проявили себе в тому суді як справжній віртуоз — педантичний і в’їдливий. Можливо, занадто в’їдливий.

— Прошу?

— Ви мало не силоміць підкорили ту маленьку дівчинку своїй волі.

— Я просто не міг цього не зробити, — відповів Кевін і, відкинувшись назад, усміхнувся Браянові Карлтону.

Високий худий чоловік із темними вусами теж відкинувся назад, притиснувши кінчики довгих пальців один до одного так, ніби він мав наглядати за цією дискусією, а не брати в ній участь. Тим часом Ґарт Сесслер, якому, як завжди, не терпілося закінчити пусту балаканину, постукав пальцями по своєму кріслу збоку.

Чомусь Кевін ще жодного разу не усвідомлював, як сильно ця трійця йому не подобається. Ніде правди діти, усі вони були розумні, але особистості в них було не більше, ніж в ЕОМ для обробки даних. Реакції в них були такі самі автоматичні та беземоційні.

— Ви, без сумніву, знаєте, що про це гуде все містечко. Ми всі більшу частину вихідних розмовляли телефоном із клієнтами, друзями… — Він двічі змахнув рукою перед обличчям, наче відганяючи мух. — Річ у тому, що реакції загалом відповідають нашим очікуванням. Наші клієнти, від яких повністю залежить наш заробіток, загалом незадоволені нашою позицією щодо історії з Лоїс Вілсон.

— Нашою позицією? Невже ці люди ніколи не чули про презумпцію невинуватості? Я її захищав, і її виправдали.

— Її не виправдали, — сказав Браян Карлтон, саркастично піднявши кутик рота. — Обвинувачення просто розвело руками й відступило після того, як ви загнали десятирічну дівчинку в глухий кут і змусили визнати, що вона брехала.

— Це нічого не змінює, — відповів Кевін.

— Ви помиляєтеся, — сказав Браян. — Але мене не дивує, що ви не бачите різниці.

— Як це слід розуміти?

— Повернімося до суті справи, — втрутився Ґарт Сесслер. — Як ми намагалися пояснити вам, коли ви ще не ув’язалися в цю справу так сильно, ми завжди тримались осторонь від таких суперечливих справ. Ми — консервативна фірма. Ми не шукаємо скандальної слави чи публічності. Вони відлякують заможних клієнтів нашої громади. Отже, — продовжив він, остаточно закріпивши за собою