Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
коли мене пройняло:
мрія, в яку я навіть не дуже вірив, здійснилася!
я ж тут!
Viva México cabrones![20]
5
(зі щоденника)
Перші практичні уроки іспанської:
Soy de Ucrania… no, no Australia! Ucrania. Europa oriental, sabes?
Si, si, es cerca de Rusia… pero no, no, no! — no es Rusia, es un país independiente[21].
ми пройшли запилюженою гарячою дорогою кілометрів п’ять або десять,
але ніхто не зупинявся.
Сімон теоретично погодився з моїм концептом:
ліпше йти, ніж стояти з задертим пальцем.
з одного боку, психологічно легше, хай фізично важче —
хоч поволі, та все ж просуваєшся;
з іншого — водії можуть зупинитися
хоч би просто від зачудування: що за два чма таких повзуть?
нарешті ми не витримали й на останній заправці перед напівпустелею
почали просити підвезти. усі відмовлялись.
аж ось один дядько погодився, але за певну суму.
переговори, звісно, вів Сімон.
сторгувалися за двісті песо, зате аж до Поса-Рики,
що на Веракрущині. це був перший
і останній раз,
коли ми платили значну, не символічну суму за підвіз
(крім Куби, там тема окрема).
по черзі один із нас їхав у кабіні, а другий — у кузові пікапа.
у кузові краще. лежиш такий просто неба.
віє вітер. темнішає.
коли минали дорожній знак «Тропік рака»,
на мить згадався Генрі Міллер.
а потім під зорями! дивишся в них
і швидко рухаєшся на південь.
у кабіні ж дядько вчив мене іспанської.
— дивись! як називається тварина?
— ?..
— віслюк!
саме так я й почувався.
зате вже під кінець дня вперше цілком зрозумів
простий діалог. Сімон:
— ну як його іспанська?
— та шо.
— Пабло Неруда, ге?
— ага. майже.
дядько скинув нас під Поса-Рикою посеред ночі.
ми розклали намета в кущах, а що було душно,
Сімон запропонував залишити рюкзаки
зовні, під протидощовим тентом,
щоб нам було більше місця й повітря.
— ти певен?
— та тут нікого нема.
— ну, чорт із ним.
на ранок мого рюкзака не було.
може, це якось хворобливо,
але я відчув лише полегшення.
залишився одяг, у якому я спав (штани й футболка),
спальник і, на щастя, документи, які я таки поклав під голову.
фсьо.
а решта не гребе.
зате як легко було йти! лише спальник і Сімонова гітара.
і нічого більше не потрібно аж нагально, як виявилося.
ми посміялися, що незабаром у Мексиці з’явиться англомовний марксист.
reader[22] Маркса вкрали разом з усім — та й добре,
бо ще, не приведи Б-же, і я став би політичним марксистом.
через рік я таки взяв ту саму книжку в бібліотеці Iron Rail,
але тоді вже було можна, бо вже визначився
з власними політичними поглядами. а от у плані економіки
Маркс рулить. ну, наскільки я, ламер, можу судити.
у Веракрусі спека інакша — не суха, а тропічна.
пітніти було навіть якось аж приємно.
рослинність — буя!
незабаром зупинилися дві сестри-мексиканки, років по тридцять п’ять,
на дорогій машині.
Сімон, гигикаючи, переклав, що одна з них
повелася на моє волосся,
бо, мовляв, колись вона
підібрала «ґабачо»[23], шведа,
відвезла додому, пригріла, відмила,
і вони три тижні займалися коханням.
а тепер цілу дорогу дивилася на мене
блискучими вологими очима
і щебетала, щебетала, щебетала…
ми проїздили повз річку,
і вона щось сказала, я не зрозумів,
але ввічливо усміхнувся й відповів «sí»[24].
— sí? — здивувалася вона, і, перш ніж я роздуплився,
ми з’їхали з дороги й посунули в джунглі.
проїхали з кілометр, вилізли на березі річечки,
сестри роздяглися до білизни,
і ми полізли купатися вчотирьох.
індіанки прали одяг і з цікавістю дивилися на нас,
і мені було перед ними трохи соромно.
турист, відчужений від місцевих
із їхнім справжнім життям.
якщо личко в сестрички було нічого,
то тіло, на жаль, почало здавати.
точніше, роздаватися.
зате трусики — стрінґи!
— поцілуночок, поцілуночок. un besito! — вимагала вона.
ну, я чмокнув у щоку.
— ні, не сюди. — і водить себе пальчиком по губах.
словом, тойво. довелося себе проституювати за «підвезу».
класика жанру.
чи поцілунок не рахується?
за спільну ж справу!
а Сімон, гад, іще довго з мене стібався.
далі сестрички розповіли, що в них своє ранчо,
запросили, сказали, що навчать нас їздити верхи.
хм, думаю: а я б уже й поїздив верхи —
чому б ні, якщо є така нагода?
ми з Сімоном порадились англійською й погодилися.
їхали через величні гори Сьєрра-Мадре,
вона показувала в бік особливо видовищного
урвища чи вершини:
— дивися, мі амор[25], дивися!
на перевалі зупинилися купити попоїсти.
було холодно, ми були в хмарі,
але те, що було видно,
було аж надреальним, надвипуклим,
із насиченими кольорами — темно-зеленим та коричневим.
дівчинка, що продавала фрукти й горіхи,
бідна-бідна індіанка років п’ятнадцяти,
кілька секунд дивилася мені у вічі аж так…
і її погляд був такий світлий, чистий,
на відміну від наших сестер.
і я відчув пронизливу любов
до цієї країни.
а потім, на під’їзді до Пуебли,
сестри стали діловими, неговіркими,
сухо запитали, в якій точці нас висадити,
«моя» знову чмокнула мене:
«бувай, мі амор». — і машина поїхала.
— а як же ранчо? — сумно вслід кинув Сімон.
my name is Sancho,
I work on a rancho,
I earn two pesos a day.
I met Rosita,
she gave me her cosita
and took my two pesos away[26].
це був наш перший урок на тему:
«Латинська Америка — дєло тонкоє».
особливо там, де йдеться про плани.
останній відрізок — Пуебла—Мехіко —
від утоми вирішили здолати банальним автобусом.
усе одно ночіло.
Сімон заснув на підлозі терміналу,
я, щоб не проспати, бдів, даруйте, до ранку —
зубрив іспанські слова.
а з автобуса вперше побачив закохану пару —
Попокатепетль та Істаксіуатль —
із вершинами, вкритими рожевим снігом у світанковому світлі.
як і не раз у майбутньому, Сімон уже знав,
де ми можемо переночувати. його колишня однокурсниця
вчилася на магістерці в Мехіко й була до нас дуже добра.
до речі, красивуща!.. але жоден із нас їй не подобався,
та й, крім того, у неї за сімома морями хтось був.
словом, думали ми з Сімоном, гадали,
чи Аліса з Момо вже взяли автобус із Г’юстона до Мехіко.
але не вгадали.
вдома в тієї однокурсниці
на нас чекала тільки Момо.
Аліса вирішила нікуди не їхати.
от вам і групова динаміка, блін.
офіційним приводом були певні бюрократично-сімейні обставини,
хоча, знаючи їх, ми всі розуміли, що причини інші.
про деякі ми з Сімоном поговорили, деякі я бачив сам,
але вони мене не стосуються, щоб ними з кимсь ділитися —
проте не в останню чергу, мабуть, в Аліси вже не було сил
відігравати роль буфера
між мною та Сімоном з одного боку та Момо — з іншого.
Аліса не забула передати мені свою книжку
з іспанської граматики.
вона одна з найкращих людей, яких я зустрічав за ціле життя.
і ще. наш уже колишній скарбник, Аліса,
спільно зароблені — нею також — в Орлеані гроші
в повному обсязі перевела зі свого рахунку на рахунок Сімона.
ми щиро намагалися
бути з Момо привітнішими, дружнішими.
особисто мені вона справді багато в чому подобалась.
у неї багато чого можна навчитися. розумна, начитана,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.