Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

Поліна

- Нью-Йорк, - вбігла я в кімнату, на ходу вигукуючи назву міста.

- Ну, Нью-Йорк, і що? Ти взагалі-то тут живеш. - Відповіла Джеймс, видно не розуміючи мене.

- Ні, ти не зрозумів. Місто, яке згадується в загадці, і є наше місто. - Сказала я, після того як трохи віддихалася.

- Отже, - почала Оксана, - потрібний нам музей знаходиться тут. Але який?

- Метрополітен музей. - Задумливо відповіла Емма.

- Чому? - Запитав Джеймс.

- Як, - здивувалася сестра, - хіба ти не пам'ятаєш? - Він лише заперечно похитав головою. - Зрозуміло. - Та махнула рукою. - Кілька років тому, ми відвідували тутешній музей. І, якщо мене не підводить пам'ять, то на проході в один зал, на вході, був зображений малюнок півмісяця і лева.

- Виходячи з цього, ми можемо з упевненістю сказати, що потрібний нам артефакт зберігається там. - Усі кивнули. - Чудово. Ось як ми вчинимо, я піду в музей і спробую зрозуміти, що це може бути за артефакт.

- Я з тобою, - заявив Діма, і не ставши заперечувати, я кивнула.

- Роман, - перевела я свій погляд на нього, - ти маєш зустрітися з Архіваріусом і розповісти йому про наші результати. Усі інші залишаються тут і займаються своїми справами. - Не почувши заперечення, усі розійшлися у справах.

Павло

Я перебував у залі, стоячи біля вікна і спостерігаючи за вулицями Нью-Йорка. На вулиці було похмуро і все наближалося до дощу. Дивно, що дощ це всього лише краплі, мені завжди здавалося, що зверху за нами хтось спостерігає, і коли ми поводимося неправильно, він плаче, а грім і блискавка - це його злість. А перевівши свій погляд на останнє листя, що залишилося на деревах, я подумав про тих людей, які з останніх сил тримаються за щось хороше, за щось дороге. І тут найважливіше, зрозуміти, не потрібно чіплятися за дрібниці, за людей, за будь-що. Завжди мине або буде щось інше, головне вміти вчасно відпустити. Так, не всі можуть і не у всіх виходить, але ті, хто зумів, заслуговують на повагу. 

- Я їх знайшла, - упевнено почала Клер, входячи до кабінету і відриваючи мене від моїх думок. 

Подивившись на неї, я помітив легку посмішку. Вона витягла з кишені невеликий планшет і передала мені. На екрані з'явилися троє людей, Поліна, Діма і Роман.

- Поліна і Діма прямують до метрополітену-музею, а Роман - до парку. - Продовжила Клер, її голос був тихим, але сповнений збудження. - Думаю, вони щось шукають, і це може бути якось пов'язано зі скарбами.

Відірвавшись від споглядання міста, я уважно вивчив екран планшета. Легка посмішка торкнулася моїх губ.

- Поліна, - вимовив я, ніби куштував це ім'я на смак. - Вона завжди була і залишається цікавою особистістю. Навіщо ж ти попрямувала до музею. Це явно не спроста.

- Хочете, щоб Грег зібрав людей і взяв їх на місці?

- Ні, - сказав я твердо, - вона не така проста. Якщо вона прямує до музею, значить, у неї є причина. Я хочу дізнатися, що саме вона шукає. Не будемо їх лякати. 

Я зробив крок назад, обдумуючи наступні дії.

- Я сам простежу за нею. А ти відправ Грега, простежити за Романом. Коли повернеться Нік, передаси йому, куди я вирушив, але з будівлі не випускай.

Клер, згідно кивнула і пішла, а я, одягнувши пальто, вирушив до виходу. Щоб ви розуміли, я рідко коли виходжу, звик контролювати все, а не бути виконавцем. Але з Поліною мені захотілося погратися, адже вона, поки не знаю чим, але зацікавила мене. До того ж, її дії могли натякнути мені, що вона та її команда будуть робити.

Роман

Ми розділилися відразу ж, щойно відійшли на безпечну відстань від нашої бази. Провівши їх поглядом, до того як вони зникли за першим поворотом, я пішов у протилежному напрямку.

Місцем зустрічі з Архіваріусом було призначено парк. У цей час там було не особливо багато людей, можна легко помітити стеження. Машини неголосно гуділи, біля кафе чулися голоси людей, одні були гучними і веселими, інші тихими і діловими, а треті воліли спілкуватися поглядами.  Перехожі поспішали, хто куди, але я знав, що кожен поспішає у справах.

На гілках ще трималося листя, але від одного погляду на нього, ставало нудно і сумно, ще й похмурий день, згущував фарби. Не знаю, від чого іншим подобається така погода і вони захоплюються цією порою року, але я був не з їх числа. Ні, жовте листя здавалося мені гарним, але коли наставав період голих дерев, перед тим як їх вкриє сніг, у мене на душі ставало сумно.

Прийшовши в парк, я підсів на лавочку до самотнього дідуся, який читав Італійську газету.

- Як ваші пошуки? - промовив той, не відриваючись від газети.

- Ми наблизилися на крок до розгадки, - спокійно почав я, спостерігаючи за оточуючими, - але для виконання цієї місії нам доведеться переступити закон і запозичити кілька артефактів із музеїв.

- Даю вам карт-бланш.

Почувши його, я вже збирався встати і піти, але він запитав:

- А як щодо Павла і його команди?

Запитання було злегка дивовижним і привело мене в хвилинне сум'яття. Ні, ми, звісно, знали, що Архіваріус завжди спостерігає за нами, але запитання про ворожу команду пролунало з його вуст уперше, зазвичай він не питав про наших суперників.

- Труднощі є завжди і чергова купка аматорів, не зможуть нас зупинити чи завадити нам.

Чоловік склав газету, його погляд перевівся на мене, і легка усмішка торкнулася його губ.

- Ви читали книгу Сунь-Цзи «Мистецтво війни»?

- Ні, - коротко відповів я, не розуміючи, до чого він веде.

- Даремно, прочитайте, як не будь на дозвіллі, там є одна цікава фраза. - Я злегка підняв одну брову, з цікавістю чекаючи відповіді. - «Якщо ти знаєш ворога і знаєш себе, тобі не потрібно боятися результату сотні битв. Якщо ти знаєш себе, але не знаєш ворога, за кожну перемогу ти зазнаєш поразки.»

- І що ви хочете цим сказати?

- А то, мій хлопчику, не варто не до оцінювати Павла. Він дуже хороший і не залишає слідів. Його команда, це ходячі примари, всі знають, як вони виглядають, але ніхто досі не може їх знайти. Ви зіткнулися з рівними  або навіть, сильнішими за вас супротивником. Тому під час кожної зустрічі намагайтеся вивчати їх, щоб перемогти.