Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — 30 років... Ви чех? — з акцентом видавив чоловік крізь посмішку.

     — Бельгієць.

     — І що ви тут вже 30 років робите?

     — Живу.

     Як не дивно, але після кожної репліки, якою б невдалою і безглуздою вона не була, зал намагався реагувати позитивно. 

     — Я тут лише пів року. І знаєте що? Чехи так гарно роблять пиво, що забувають тверезіти. Схоже це і є секрет їх пивоварень. Не дивись пʼяним на тверезих? Тільки тверезі створюють свято! Але я помітив, що не всім дано так локанічно влаштовувати своє життя... Чи не в щасті справа? А коли лише біль і страх, про роботу і не думається. — Артистично зморщив він губи, і звузив свої плечі.

     Публіка упала на мінорну ноту, втративши нитку взаємодії. Вигукування стали більш стриманими. Хтось підвівся і видалився з зали. Я думав підтримати його, і піти слідом, але в останню мить мене щось зупинило: принесли мій ром, і я вирішив досидіти, принаймні поки не звільню напів пусту склянку.

     — Скільки часу потрібно щоб щось збагнути? Деякі речі надто довго, тому їх ніхто і не береться осилити. Але що на рахунок світової історії? Люди втрачають, раз за разом не втрачаючи безпечність своїх дурнуватих надій. Минувші покоління не цікавлять майбутнє; вони думають що знають все краще від інших, і це нормально, так влаштовано світ, така еволюція, що кожен працює лише на себе. Та в школах досі не дістають того досвіду, який блукає в світових ланках еліти. Вони вчать теорію вирогідності та вищу математику, історію чи хімію, але ніде в світі досі не вчать як жити, коли війна бʼється у віконце навіть в найтихіших пристанях світового порядку. Вони не вчать як жити та як вижити, адже не вірять в те, з чого складається їх існування. Не вірять доки не побачать, щоб знову жалітись дияволу, і проклинати Бога, адже не вірили, що війна досі існувала. Хіба це справа людського егоцентризму? Невже нам просто людська гордість не дозволяє бачити світ яким він завжди був? Не надто примітивно як для найвищого класу життя? Де життя все ж таки цінується найвище. Чи це байки тих, хто про нас і не чув, закрившись в своїх хоромах і читаючи стару літературу про ідіотів, які ніколи і світла не бачили, лише присмерк під призмою суспільного тиску? Так вийдіть у світ люде, і зніміть свої протезні окуляри. Вони вам не до обличчя! Людська краса красивіша фіолетових взірців. Війна не десь там далеко! Я все життя смішу людей, але зараз просто не на часі! — майже агресивно, артистично видавив він. — Адже гинуть люди яких по суті позбавили вибору. Або на війну, або на ракету, та дочекаєтесь! А зараз ви вільні! Ви можете допомогти, врятувати людей!

     — Та досить! Остогидло вже цих антивоєнних семінарій. По суті давай! Інакше і допивати не стану і йду звідси! — прогарчав дядько.

     — Війна нікуди не ділась! А ви втекли і сидите тут підтиснувши хвости! — ввірвався хтось третій з темряви в залі.

     — Та де ж ви постійно беретеся, націоналісти ви херові! Що ви вирішуєте? Радійте життю а не мітингуйте наш час. Або вдома закрийтесь з чортом бісовим!

     — Так, так. Що почалось? — запитав хтось басом. — Хоче говорити, то нехай говорить!

     — Говоріть. — Розлючено пробубонів вільний, і вийшов з-за столика.

     Провівши його поглядом, і ще декількох хто послідував прикладу, усі затихли.

     — Так вже повелося, — через якусь хвилю обірвав тишу оратор, — що якщо говорити про щось відкрито і невимушено, воно може здатись узвичаєним, і зрештою почне скидатися на легенду чи міф…

     Побачивши, недовірливі вирази людей, він вже сміливіше продовжив:

     — Нікому то не треба — чути про війну хочуть лише ті, хто і без того, не веде її сам з собою що дня. Та не пустопорожні, але праведні душі.

     — Час коли слухали такі речі — вичерпано. Придумай інший спосіб зацікавлювати людей. Раніше нормальний стендап був! — мовив басовитий голос і теж видалився з зали.

     — Що ви думаєте з приводу того, що в будь-якій країні, по суті своїй диктатура? Її подача змінює суспільне сприйняття і як наслідок, і є результатом існування? Чи це не позбавлена сенсу думка?

     Я зрозумів ще відразу, що після таких слів люди не всидять, але дочекавшись доки половина покинуть свої місця, я допив другий келих, і вийшов.

     На вулиці знову проходили товпи протестувальників.

     Вже посутеніло. Товар людей гуляли морозняними вулицями. Завтра мав їхати до друга, тому вирішив придбати сувенір. Він жив зовсім поруч, у Відні.

     Я думав знайти йому щось цінне та символічне, щоб на згадку, але дівчина з закарпаття, яка намагалася втерти мені сервіз за 15 тисяч крон — знищила надію знайти щось не безглузде. Ввічливо розпрощавшись з нею я зайшов в найближчий алкогольний маркет та придбав пляшку рому.

     Наступного дня, докупивши дві склянки з малюнками Праги, я рушив містом на вокзал. Пройшовши Хусанову вулицю, музей пива я вийшов на площу. Попереду, через на мене дивились з пару сотень телефонів, так, що за них не було видно очей. Я пройшов далі, і побачив на стіні годинник.

     — Чому всі ці люди тут стоять?

     — Коли стрілка дотягнеться 12, відбудеться видовище.

     Я не зрозумів, що саме він назвав видовищем, але єдиним видовищем тут були тільки ці люди, які в камерах не бачили дня.