Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Куди?

     — Тут навпроти є маленька кафешка. Там гарно роблять.

     Ми вийшли на вулицю. Вітер був уже теплим і приємним. Лише тендітний голосок біля вух нагадував, що це лише початок весни.

     — То ти справді тут два тижні?

     — Так. — Відповів я не вагаючись.

     — Квартиру знімаєш чи в гуртожитку?

     — В гуртожитку. Куди мені квартиру.

     — Пиво чеське вже пробував?

     — Ні. Та і пиво…

     — Хоідмо! Тут поруч є чарівний ресторанчик. Пиво першокласне розливають.

     За час поки ми йшли я відчув, що дуже втомився. На мене ніби покривалом налетіла печаль, і радість знесло високою хвилею. Туга розлилася артеріями затопивши смутком усе нутро. Я і не відчув як з очей покотились сльози. Я швидко провів рукою під очима, і перевірив чи встиг втекти від запитань. Все нормально! Та ось вже і ресторан!

     — Як там батьки?

     — Нормально.

     — В Києві?

     — Так.

     Ми зайшли всередину і всілися навпроти вікна. Через дорогу висів український прапор.

     — Як тут люди відносяться до українців? Не набридли ще їм наші білки?

     — Та вони ж наче розуміють, що війна йде. У всіх білки різні.

     — Але не в Європі. Тут всі говорять однаково, думають однаково, вони настільки ідентичні, що їхня особистість вже знудилася на цеглах меланхолії.

     — Ну бачиш, — мовила далі жінка російською, — головне атмосферу на рівні держави створити, що ми стіною підтримуємо, а по суті, ти бачиш, кожен собі цар, і хлібом обходячись про духовне не думаєш. Хіба що десь на пʼяних семінаріях.

     Нам принесли пиво, печену картоплю з мʼясом, і солоні огірки з помідорами.

     — Щастя без нещастя як суха трава. Ні смаку ні краси. І життя вже вичерпається коли той день прийде.

     Я задумливо глянув у вікно, і перевів очі на Яну.

     — Чого сумний такий? — з материнським смішком глянула вона на мене поблажливо.

     Я завагався. Що відповісти? Я оглянув приміщення: промені світла яскраво відбивали посутенілі затінки старовинних меблів. Тиха музика грала на вінілі в сусідній кімнаті. Всі столи були вільні.

     — Це Шопен там?

     — Не знаю, — здивовано відреагувала жінка, — я взагалі до цієї миті нічого не чула. — Згодом продовжила, — люди тисячі років живуть так і не знаходячи праведності жити, а вся душа їх закарбована в творчості. Лише відчуваючи її можна відчути себе людиною, все інше поверхневість.

     Офіціант приніс рахунок. Я просунув купюру, але Яна розрахувалась картою так і не взявши з мене і крони. Ми підвелись і рушили до виходу.

     Виходячи з кімнати я помітив грамофон з якого дзвеніла мелодія. На обкладинці поруч красувалось німецькими літерами: «Вольфган Амадеус Моцарт».

     Ми підійшли до зупинки трамваю.

     — Заходь якось до нас, я тебе з Іллею познайомлю. Борща поїси.

     Я махнув, і провівши трамвай поглядом пішов в зворотньому напрямку.

     З Влтави доноситься трепетний вітерець. Сонце гріло своїми променями. Я звернув у бік і занурився у місто. Життя йшло свіжим кроком не в такт маршовому. Не так давно їх зносили нацисти, тоді в окупації більшовиків і не думали про цілісність. Але після всіх тортур і окупації вони стали мало не центром вільного світу. Вони і не знали, що тут було, адже не відчували — слухали для заліковки, та не чули по суті.

     — День добрий. Маєте час?

     Не звернушви уваги я махнув.

     — Прошу заходьте, сьогодні виступ дає Андрій Страховський. — Мовив чоловік ломаною українською і запросив мене жестом в бар.

     Я глянув на нього.

     — Вхід безкоштовний!

     — А вихід? — я знав як вони наживаються, тому перепитав.

     — Лише страви і напої. — Ображено відрізав той.

     Знехотя я звернув з вулиці і пішов за ним всередину.

     Навколо сиділо багато гарно вбраних пар, і самотніх, хто ніби щойно винирнув з любовних пут. Приміщення освітлювалось зеленими і синіми палітрами.

     — Тут вільно. — Піднявши руку покликав мене чоловік.

     — Дякую. — Відповів я і відразу оглянув сусідів. Обидва пили коньяк тож я вирішив не руйнувати концепцію.   

     — Ром будь ласка. 

     — Зараз.

     Я відразу усвідомив як легко повівся на поводу цієї драма-комедії.

     — Всіх вітаю. Привіт. Привіт усім!

     Під теплі оплески, на сцені зʼявився чоловік в старому костюмі.

     — Давно ви тут? Рік. Пів року. А хто тут ще до війни? Один, два. Ліс рук!

     — 30 років.