Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Слід зазначити, що в основу розрахунків максимального просування війська Дарія могли бути покладені відомості, отримані Геродотом із твору іншого історика — Ксенофонта — «Анабасис». У цьому популярному в Елладі творі детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманців, які були задіяні в усобиці перських можновладців. Упродовж одного року і трьох місяців вони з боями пробивалися на свою батьківщину. Хоча всі переходи і битви в описі Ксенофонта відбувалися на щільно заселеній території, з обладнаними дорогами та стаціонарними поселеннями, маршрут його поневірянь Перською імперією, напевно, було механічно екстрапольовано на Північне Причорномор’я.

На відміну від еллінських найманців, перси під час війни зі скіфами змушені були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяжені необхідністю або нести із собою запаси для підтримання боєздатності війська, або постійно відчувати нестачу припасів у ворожому середовищі. За таких умов двомісячний перехід численного, до того ж переважно пішого війська, можливий лише ціною багатьох життів. Тож реконструйований різними дослідниками на підставі відомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у півтори тисяч кілометрів видаватиметься абсолютно фантастичним.

Категорично не можна сприймати на віру свідчення Геродота про те, що відступаючи, загони скіфів заманювали персів у лісостеп, на землі своїх осілих сусідів (будинів, меланхленів, андрофагів та неврів). У ХХ ст. майже кожен відомий скіфолог спробував, маючи під рукою не лише Геродота, а й накопані за століття археологічні джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розміщенням власне скіфів у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всі інші згадані учасники війни так і не мали чіткої локалізації. Виявилося, що всі ці племена з «Історії» Геродота не можуть бути пов’язані з відомими вченим локальними групами археологічних пам’яток! Отже, на разі немає змоги хоча б якимось чином намалювати більш-менш вірогідний маршрут Дарія, охоплюючи при цьому і Подоння, і Приазов’я, і, навіть, Полісся.

Утім деякі історики ототожнюють дерев’яне місто, спалене персами у землі будинів із величезним Більським городищем на Полтавщині. Підставою для цього є лише такий логічний ланцюжок: Більське городище — це найбільше відоме нам укріплення Скіфії; далі: єдине місто Північного Причорномор’я, яке згадує Геродот — це місто Гелон у землі будинів; із цього випливає, що Дарій не міг знищити іншого дерев’яного міста окрім найбільшого і спалив саме Більське городище. Та обставина, що Більськ розташований на Ворсклі, за сотні кілометрів від морського узбережжя, не є жодною перешкодою для прибічників «довгої» версії походу. Тому навіть нині у шкільних атласах похід перської армії позначається стрілками через всю Україну.

І це при тому, що вірогідна присутність численного (за будь-яких підрахунків) перського війська у Північному Причорномор’ї майже жодним чином не фіксується у археологічних джерелах. За понад двохсотрічну історію досліджень, вдалося виокремити лише кілька бронзових вістер стріл близькосхідного типу, що походять із некрополю Ольвії та Німфею і кілька ахеменидських вудил із Середнього Подніпров’я. Зважаючи на обсяг відомого на сьогодні матеріалу, ці знахідки по суті є менш аніж краплею в морі.

Так само не було знайдено жодних слідів табору Дарія на «річці Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалізована у Північному Причорномор’ї. За словами Геродота, персами було зведено вісім (!) укріплень на відстані 60 стадій (близько 11 км) одне від одного. Навіть зважаючи на явно перебільшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомічені дослідниками. Адже відомі приклади виявлення тимчасових пам’яток — стоянок кочовиків, римських військових таборів тощо.

До того ж матеріал із еллінських поселень Північного Причорномор’я не надає жодного свідчення на користь присутності у регіоні персів. Було б логічним припустити, що для окупації Скіфії Дарію необхідні були б тилові бази в лояльних до нього або підкорених містах. І такі міста, причому не скіфські, а еллінські були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозі перського війська були елліни, які забезпечували побудову і охорону мосту через Дунай. Серед можновладців, які відповідали за це, був тиран Мілета Гістіай, а Ольвія, місто у Дніпро-Бузькому лимані, як відомо, була саме мілетською колонією. Утім участь ольвіополітів у цій війні не засвідчена жодним чином.

Наступний аспект, що свідчить не на користь далекосяжності походу, це переправи через річки. Давні автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно підходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот підкреслював, яке життєво важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарія. Імовірніше, переправа мала місце поблизу сучасного с. Орловка Одеської області. Але оскільки свідчень про просування флоту далі разом із військом немає, тож можливість переправи персів через такі річки, як Дністер, Південний Буг, не кажучи про Дніпро в його нижній течії, видається майже неможливою.

Тому наразі більшість дослідників довіряє свідченням Страбона, згідно з якими військо персів не просунулося далі так званої «гетської пустелі». За свідченнями цього автора, Дарій потрапив тут у засідку, ледь не згубивши військо від спраги, і змушений був відступити. Ця незаселена територія відома в наші дні як Буджацький степ, лежить між нижньою течією Дунаю та Дністра. Дещо північніше, на правому березі Прута, відомі скіфські кургани біля міст Васлуй та Хуш, які датуються саме кінцем VI — початком V ст. до н. е. І на лівому, східному, березі Дністровського лиману розташоване місто Ніконій, антич­ний поліс заснований в останній третині VI ст. до н. е. Утім жодних слідів перебування перської армії ані у місті, ані на його околицях не виявлено. Найімовірніше, перське військо насправді не просунулося далі Дністра. Його реалістичний двомісячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км.

Також варті уваги свідчення Ктесія, автора «Історії персів». Він, не вдаючись до розлогих описів, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скіфи обмінялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарій побачив, що скіфський лук виявився міцнішим і через це вирішив відступити.

Писемні джерела лишили важливі для нас свідчення про війни, які вела Російська імперія в аналогічних умовах проти татар. Було показано, що велике піше військо могло успішно воювати в степу лише невеликими загонами (кількасот — кілька тисяч бійців) і лише впродовж короткого проміжку часу, і то лише навесні. Приміром, 100-тисячне московське військо князя Василія Голіцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возів. Упродовж травня — липня (3 місяці) здійснено марш за маршрутом Полтава — р. Карачокрак — Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привіт ототожнювачам Більського городища з геродотовим Гелоном). Військо при цьому навіть не дісталося до Перекопа. Протягом трьох місяців 40 тисяч солдатів загинуло від хвороб. Через півстоліття на Крим вирушив фельдмаршал Мініх. Залучений ним обоз для двомісячного походу степами налічував 80 тисяч возів, і це на 54 тисячі солдатів. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою ціною! У квітні — червні 1736 року здійснено марш Царичанка — Бахчисарай — Перекоп, втрачено при цьому понад половину війська (близько 30 тисяч