read-books.club » Сучасна проза » Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

10
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Переможців не судять" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 89
Перейти на сторінку:
когось… А йому яка до цього справа? Не виступайте проти нової влади, і все буде добре! І от уперше особисто йому потрібно було здати людину, односельця. І якщо раніш він був перед усіма мешканцями Кулинців чистий як, до речі, і перед новою владою, то зараз інша справа! Зараз він буде пов’язаний з новою владою кров’ю, як мале дитя пуповиною з матір’ю. І не розірвати цей зв’язок ніякою силою, окрім однієї, смерті.

Лейтенант дивився на нього, і його зіниці дуже скидалися на два пістолетних дула, з яких ось-ось мала вилетіти смерть, а жити хотілося…

— Ну? — незрозуміло, чи заохотив чи пригрозив Скворцов.

— Добре, — нарешті наважився Смикалюк, відчуваючи, як міст за його спиною, який довгий час лише тлів, вщент зруйнувався та рухнув у безодню, — я викличу його вранці у повітвиконком.

— Сейчас же! Немедленно! — одразу відреагував Скворцов.

— Зараз? Та наче запізно…

— Не выкручивайся! Не так уж сейчас и поздно! Взять его надо немедленно! Это не обсуждается! Так что думай, под каким предлогом его лучше вызвать.

— Та й посильний уже пішов додому… — ще раз спробував потягнути час Смикалюк.

— Вызовешь! Иди к себе, я через двадцять минут к тебе своих подошлю. Вызывай, как хочешь, но чтоб этот Ковалишин через полчаса был у тебя!

Лише за Смикалюком зачинилися двері, Скворцова наче вітром здуло.

— Гребенкин!!! — прогорлав він, — за мной!

Обидва, поспіхом вдягаючи шинелі, побігли в темряву холодного січневого вечора.

— Товарищ лейтенант, а что случилось? — біжучи, поцікавився Гребінкін.

— Объявился тут один бандеровец… К нему завтра связная должна почту принести…

— Так зачем его сейчас брать? При передаче и взяли бы!

— Не скажи, не скажи… Передача должна быть в церкви, а там на службе знаешь сколько народу? А почту передать — только ладонями прикоснуться, и свищи потом, кто передал! Его до утра надо взять и сломать! Чтобы передача была под нашим контролем. Вот тогда всё будет, как тётя Маша нагадала!

— А куда же мы торопимся? Если Смыкалюк его в повитисполком вызовет, то там и возьмём.

— Вот именно: если! Молод ты еще, Гребёнкин, и ни хрена не понимаешь! Во-первых, Смыкалюк местный, а значит верить ему надо с оглядкой. Ты уверен, что он сейчас не пойдёт и не предупредит этого самого Ковалишина? А потом пошлёт курьера, а тот придёт и пожмёт плечами: нету Ковалишина дома, и где он — никто не знает. Да и курьеру тоже верить нельзя, он ведь тоже местный… А во- вторых, Ковалишин по дороге смыться может? Может! Почует неладное, сиганёт в кусты, и ищи ветра в поле! Нет… Рисковать нам нельзя… Мы его у хаты возьмём. А заодно Смыкалюка проверим и к нам покрепче привяжем. А то он слишком задумчивым был, а когда человек начинает думать — это нехорошо! Это, Гребёнкин, очень даже плохо. Так что мы сейчас у повитисполкома подождём, пока кто-нибудь к этому Ковалишину не отправится, а там… Повяжем мы этого Олеся вдвоём?

Усе відбулося так, як спланував лейтенант. Якби вони затрималися на кілька хвилин, то прогавили б кур’єра. Мабуть, то був перший-ліпший хлопчина, який потрапив під руку Смикалюку. Він легко збіг з ґанку і впевнено покрокував уздовж вулиці. Біля ставка хлопчисько завернув наліво та пішов уздовж берега. За весь час він жодного разу не озирнувся, слідкувати за ним було саме задоволення. Дві темні постаті майже нечутно супроводжували його на усьому короткому шляху від повітвиконкому до хати Ковалишиних, де саме у цей час при тьмяному світлі гасової лампи вечеряли.

Олеся узяли метрів за сто від хати. Ніхто нічого не бачив, навіть хлопчина, якого Смикалюк послав до Ковалишиних, бо той не став чекати, доки Олесь одягнеться, і побіг собі додому. Парубок був нівроку, спочатку намагався пручатися і заспокоївся лише тоді, коли Скворцов тицьнув йому в обличчя важким ТТ.

— Тихо мне, пацан… Разговор есть. Если не хочешь получить пулю в свою дурацкую башку, иди спокойно, и всё будет, как тётя Маша нагадала… Ты всё понял?

Оскільки Олесь не відповів, Скворцов знов підніс до його очей пістолета:

— Ну? — з погрозою запитав він.

Юнак мовчки кивнув головою.

— Вот и хорошо. А то цирк тут вздумал устраивать… У нас, понимаешь, с этим строго…

Ковалишина завели до кабінету Скворцова, заламали руки за спину та вдягнули наручники.

— Это на всякий случай. Чтобы ты глупостей не наделал, — пояснив Скворцов і повернувся до Гребінкіна, — давай Смыкалюка сюда! С подворной книгой!

— Це… Як його… — розгубився Смикалюк, побачивши Олеся у кабінеті й, мабуть, від цієї розгубленості, недоречно привітався, — доброго вечора, Олесю…

Той криво посміхнувся:

— Ви таке скажете, вуйку Оресте…

Смикалюк промовчав, а Скворцов весело разреготався:

— Твоя правда, голова, вечер действительно ничего себе! Я бы даже сказал, что неплохой вечерок получается!

Ковалишин, имеются сведения, что ты являешься членом оуновского подполья. Так? Нет?

— Не знаю, про що пан мовить. Ні про яке оунівське підпілля мені не відомо.

— Брешешь ты, как сивый мерин! Тут даже к тёте Маше ходить нечего. Брешешь ведь, а?

— Ні, панове, ніц не брешу. Яке підпілля? — у Ковалишина був такий чесний вираз обличчя, що гріх було йому не повірити.

— Ах ты, козёл! — спалахнув Гребінкін, — ты нас, советских офицеров, панами обозвал?! — та так врізав Ковалишину під дих, що той наче пір’їнка злетів з табурета.

— Прекратить! — гримнув Скворцов, — дурак! Кто тебя просил?

— А чего он обзывается? Разве не знает, что у нас за пана по морде бьют?

— Я тебе самому сейчас морду начищу, как праздничный сапог! — а потім до Ковалишина, — Извиняться не буду, заработал. Ты мне рака за камень не заводи! Я всё знаю, даже то, что к тебе завтра связной придёт, в церковь, а ты должен ждать его возле иконы Божьей Матери, в девять утра. Что, не так?

— Зрада, — промайнуло в Олесевій голові — хтось зрадив! Але хто? Хто ж та падлюка? Усе знають… Достеменно… Навіть про ікону! А може, і не все?

— Ковалишин, у тебя семья большая? Смыкалюк, подворную книгу! Хорошо… А ну, открой, где там Ковалишины?

Смикалюк гарячково зашурхотів сторінками товстої книги, знайшов нарешті та простягнув книгу Скворцову:

— Ось…

— Ого… — протягнув той, — целое кубло! Семеро несовершеннолетних! Да дед с бабой… На одну вашу семейку целый вагон понадобится! А ты знаешь, сколько стоит прогнать вагон отсюда до Сибири?

— А за що до Сибіру?

— За то, что думаешь долго, понял? Ну, так пойдешь на встречу в церковь? Постоишь рядом с иконой Божьей Матери? Или плюнешь на свою собственную

1 ... 10 11 12 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"