Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Слово чести, товаришу офіцер, не знаю я про ніяке підпілля і відношення до нього не маю.

— Ври, ври… В конце концов, если ты не из организации, то тебе какая разница? Ну, постоишь в церкви, так ты же каждый выходной туда ходишь! Чего упираешься? Но имей в виду, если кому-нибудь хоть подморгнёшь — всех в Сибирь!

Голова Ковалишина звісилася нижче плечей:

«Що? Що робити? Сибір — це смерть! Усіх… Маму, Ганнусю, Вітька, Романчика… Усіх… Падлюки! Гидота… Що робити? А може… Про ікону, може, й не усе знають? Може, так спробувати?»

***

Марійка швиденько йшла уздовж шляху. Було холодно. Мороз щипав за щоки та носа, сніг голосно рипів під валянками, наче скаржився на своє нелегке життя: і вдень і вночі на морозі… Вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. «Штафеткою» називали пошту, туго скручений аркуш тоненького паперу. Що було у пошті, не знала. Коли ходила з нею у перші рази, їй дуже кортіло прочитати, що ж вона несе, але потім зрозуміла, що краще цього не знати. До того ж Пан Коцький щодо збереження таємниці попередив її окремо: не сунь носа туди, куди не треба! І взагалі, як виявилося, бути зв’язковою не так уже й легко. По- перше, потрібні молоді та міцні ноги. Невдовзі вона вже добре вивчила усі маршрути, якими мала носити пошту. Усі села були за п’ять-сім кілометрів від Стасова, і навідатись у Велику Прошеву чи у ті ж Кулинці туди та назад, та ще й узимку — зовсім нелегка справа, ноги потім гудуть, наче телеграфні дроти під вітром, та ще й намерзнешся… По-друге, треба бути надзвичайно обережною. Її вже добре знали за всіма адресами, але лише як Марусину, ніхто не знав, хто вона й звідки. Правила з Декалога: про справу не говори з тим, з ким можна, а лише з тим, з ким треба, вона дотримувалася дуже ретельно, навіть більше того, при зустрічах намагалася слова зайвого не казати. Після того, як до Тернопільщини прийшли москалі, працювати у підпіллі

стало дуже складно. Держбезпека усюди понатикала своїх очей та вух, сексотів та запроданців. Маленька похибка — і ти за ґратами, і не просто за ґратами, а щонайменше років так на десять. Держбезпека знала свою справу добре, тож ліпше бути кримінальним злочинцем, аніж політичним. Тим, як соціально не ворожому елементові, таких термінів не давали.

Марійка несла пошту до Ворона. Хто він такий, де жив і як його звали насправді — вона не знала і знати не бажала. Менше знаєш — краще спиш. Зустрітися вони мали у церкві, під час Служби Божої. Ворон мав чекати на неї зліва від ікони Божої Матері рівно о дев’ятій годині. Щоб Марійка не запізнилася, станичний дав їй навіть свого кишенькового годинника, що зараз бовтався у кишені теплого легкого кожушка та, наче підбадьорюючи, легенько постукував по стегну. Вона прийшла до села вчасно, за півгодини на дев’яту, і, не поспішаючи, покрокувала до храму, куди вже прямували тутешні мешканці. Марійка прилаштувалася позаду компанії з чотирьох дівчат, які були також вдягнуті у такі ж, як вона, кожушки, і зовсім не відрізнялася від тутешньої молоді. Ось, нарешті, і церква. Без десяти хвилин дев’ять. Можна бути надворі, але вона змерзла. Ліпше почекати в храмі. Дівчина зайшла всередину та пошукала поглядом знайому ікону. Біля неї нікого не було. Нічого, почекає… В храмі назбиралося вже доста народу. Вона прилаштувалася неподалік від ікони, потерла змерзлі долоньки та засунула їх глибше у кишені. В одній пальці намацали годинника, і вона ледь його не витягнула, щоб глянути, котра година, але вчасно схаменулася. У другій кишені пальці натрапили на щільно складену «штафетку». Марія затиснула її у долоньці.

«Де ж Ворон? Мабуть, вже дев’ята… І на годинника не поглянеш! Звідки у молодої дівчини кишеньковий годинник? Це одразу приверне увагу… Доводиться чекати… Нарешті! Слава Богу, йде… Але… Тихо… Не квапся! На місці! Стояти на місці!!!»

Ворон, хлопчина старший від неї на рік-два, вдягнутий як і всі, у кожушок та чоботи, що аж сяяли, начищені перед Службою, підійшов до ікони, але став не з лівого боку, як це мало б бути, а з протилежного, правого. Марійка, яка вже збиралася зробити крок назустріч хлопцю, заклякла на місці. У цей час з воріт вівтаря вийшов священик. По церкві пройшов слабкий шерех, і всі обличчя повернулися до нього, але Ворон дивився в протилежний бік, наче подавав їй якийсь знак. Краєчком ока, вдаючи, що уважно глядить на святого отця, вона оглянула всіх, хто стояв поряд та неподалік від Ворона. Наче нікого підозрілого не побачила, але почуття небезпеки вже зародилося у її душі й не відпускало. Щось було не так… Тоді вона зробила кілька кроків убік, наче вибираючи краще місце, і це дало змогу оглянути тих, хто стояв поблизу виходу. Погляд зачепився за двох молодиків. Її увагу привернуло те, що вони обидва були в білих однакових сорочках. Не у вишиванках, не в старих, сірих від прання, а в новеньких біленьких сорочках. І стояли вони так, щоб перекрити вихід з церкви. їй стало усе зрозуміло: поруч із Вороном нікого не було тому, що з церкви був лише один вихід. Ці обидва стояли так, щоб у разі чого перекрити вихід, а по-друге, спостерігати за людьми: хто вийде на зустріч з заарештованим. Те, що Ворон заарештований, у неї вже не було ніякого сумніву. Він як зміг попередив зв’язкову про небезпеку, але все ж таки, мабуть, виявився слабкодухим: при затриманні не застрелився, не вчинив самогубства якимсь іншим засобом.

«А може, не мав змоги? Тоді чого ж у церкву погодився прийти? — розмірковувала Марійка, — синців наче на пиці немає… А може, на чомусь зламали? Енкаведисти можуть!»

Вона дуже хотіла втекти від небезпеки якнайшвидше, але боялася привернути до себе увагу, залишаючи храм під час Служби.

«Що ж робити? — у розпачі подумала вона. — Якщо енкаведисти не дурні, а вони не дурні, це вже відомо, то на виході стоїть хтось місцевий, і він одразу вкаже на неї — це не наша, це — зайда!»

В обличчя їй гостро війнуло небезпекою. Марія не поспішаючи озирнулася довкола. З лівого боку стояв гарний, чорнявий, міцної статури парубок. Попереду — дівчина в квітчастій хустці, з-під якої вибивалося пасмо світлорусявого волосся. Чорнявий парубок раз по раз кидав на це пасмо зацікавлений погляд. І Марійка наважилася. Вона зробила маленький крок уперед,