Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Був на засіданні облвиконкому.

— А це що таке?

— Так іменується нова влада. Обласний виконавчий комітет. А над ним обком Компартії України. А над ними обома НКВС.

— Тобто як? — здивувався Петро.

— А хто його знає… Тут без півлітри не розібратися. Наливай…

Розмову скінчили, коли заспівали перші півні.

Наостанок Петро промовив:

— Про неділю та Службу Божу вони зробили недобре. Не подумали… Люди образяться, а коли ображаються усі люди, це погано. От що ветеринарну службу створюють і за шляхи дбають, це добре… У торгашів склепи забирають — це теж добре, нехай людей не обдирають. Ставки? Нехай і ставки… Хоча навіщо рибі наркомат? Землю у попів? Хай краще у людей буде! А ось що стосується неділь — я не згоден, це діло делікатне. Його вирішувати сокирою не можна… Собі дорожче буде. 1 більшовицькі темпи тут ні до чого…

РОЗДІЛ 5

СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. СІЧЕНЬ 1940 РОКУ

Ввечері, у останній день п’ятиденки, коли вже зовсім стемніло, в шибку кабінету хтось легенько постукав.

— Чёрт забери этого часового! — пробурмотів Скворцов, рвучко стрибаючи за шафу та вихопивши пістолета, — морду набью!

У вікно знов постукали. Скворцов зрозумів: якби хтось бажав його пристрелити, то навряд чи стукав би, скоріш засадив би з гвинтівки чи жбурнув гранату.

— Что нужно? — запитав він, обережно виглядаючи з-за шафи, але одразу ж вилаяв себе.

Той, хто стукав, не буде кричати на всю вулицю, щоб Скворцов почув крізь зачинене вікно. Сплюнув, бо мав таки підійти до вікна, хоч це й було небезпечно. Тримаючи напоготові пістолета, повільно, у будь який час готовий пустити його в дію, вийшов із-за шафи та прочинив шибку. Той, хто стояв на вулиці, зробив крок назад, у темряву плетива гілок бузкового куща, ховаючи обличчя від світла.

— Гей, офіцере! — голосно прошепотів невідомий із темряви, — до Олеся Ковалишина у вихідний бандери пошту принесуть. Він чекатиме у церкві, біля ікони Божої Матері, о дев’ятій годині.

— А ты кто такой? — тут же запитав Скворцов.

— Не має значення. Знаєш Ковалишина? А… Все одно… Знайдеш, як матимеш бажання… Бувай!

— Эй! Погоди! Да постой ты, ёлки-палки!

Але в кущі прошелестіло й усе стихло.

— А, что б твою… Часовой, зараза! Часовой!!!

Старшому лейтенантові довелось іще двічі гукнути вартового, поки той не почув і не підбіг до вікна.

— Ты куда смотришь?!! Ты куда, спрашиваю, смотришь?! Мне сейчас в окно чуть гранатой не замантулили!

— Товарищ старший лейтенант, я же один! Хоть тресни, а со всех сторон не успею!

— Молчи, засранец! Охранять нужно не только глазами, но и ушами! Я тебя уже минут десять докричаться не могу.

— Виноват, товарищ старший лейтенант…

— Виноват… Виноват… Кусков бы не собрали, мать твою… Смотри мне тут… Под трибунал отдам, часовой хренов!..

Скворцов грюкнув вікном. На шум до кімнати забіг Гребінкін, якій ще не встиг піти додому.

— Что-нибудь случилось, товарищ старший лейтенант?

— Вот что, сержант, сгоняй-ка ты в повитисполком, найди этого… голову…

— Смыкалюка?

— Вот-вот, его самого. Скажешь, срочное дело есть. Тащи его сюда в любом случае, пусть даже он и в сортире сидит, понял? — вже зовсім весело закінчив Скворцов.

Чуттям досвідченого опера він відчув, що йому таки поталанило: випав шанс захопити місцевого бандерівця, від якого може потягнутися ниточка до всієї Кулинець- кої організації і, що було особливо важливим, вийти на зв’язкового, а від того ниточка може потягнутися ще далі, може, й до самого клубочка. Адже невідомо, від кого прийде зв’язковий! Може, і від крайового проводу?

— Ах, если б часовой не прогавил! — подумав Скворцов, — да еще б того стукача ущучить. Работал бы на нас, как миленький… С такого человека можно было бы много пользы поиметь! Тут и к тёте Маше ходить не надо, и так ясно…

За ті кілька місяців, відколи Німеччина та СРСР раздерибанили Польщу, бандерівці вже оговтались від несподіванки і стали піднімати голову. Найгірше, що вони знаходили підтримку в місцевого населення. Приходом радянської влади була задоволена дуже невелика його частина. Нечисленні комуністи та ті, хто отримали якісь посади. Усі інші незадоволено бурмотіли — вголос висловлювати своє незадоволення було вкрай небезпечно, з незадоволеними нова влада не церемонилася. Націоналізували підприємства, крамниці, як називали їх місцеві мешканці, — склепи. Забирали землю, а земля на Тернопільщині — це життя. Дехто важко працював усе життя, відкладаючи кожну копійчину, щоби придбати клаптик грунту в один-два гектари, а наразі цей клаптик забрали. Потихеньку почали забирати чи примусово закуповувати за мізерними цінами хліб, адже армію треба було годувати. Це породжувало багатьох незадоволених новою владою, а дехто вже потягся і до зброї. Виявляти таких, потенційно ворожий елемент, і було головним завданням НКВС.

У двері постукали.

— Товарищ лейтенант! Можно?

До кабінету зайшов Гребінкін, за ним — голова повітвиконкому Смикалюк.

— A-а… Смыкалюк! Заходи, власть…

Смикалюк був трохи нашорошений та скутий. А хто в такій ситуації не буде скутий? Хіба кожного дня до НКВС запрошують? Хоча, яке там запрошення… Схопили за роги і наче бика у стійло…

— Присядьте, — запросив голову повітвиконкому начальник відділу, вказуючи на стільця, — товариш Смыкалюк, есть срочное и очень важное дело. Знаете ли вы некоего Ковалишина?

— Котрого з них? У Кулинцях їх декілька… Одні Ковалишини мешкають біля церкви, ще одні за «Просвітою», ще одні…

— Олеся Ковалишина, — Скворцов уважно дивився на Смикалюка.

Голова на мить заплющив очі, почухав лоба і нарешті кивнув головою:

— А… Це мабуть з тих Ковалишиних, які біля ставка! Авжеж, знаю… Точно, Олесь в них є! Такий собі хлопчина, років двадцяти п’яти, може, трохи молодший… А що трапилося? Він щось накоїв? Як на мене, то непоганий хлопець!

— Не наделал, так наделает, если его вовремя не остановить! Вот что, председатель, его нужно тихонько взять. Но так, чтобы никто ничего… Понял?

— Як це взяти? Заарештувати? У буцегарню?

— Хорошее словечко: буцегарня! Именно в буцегарню! Смыкалюк, мы с тобой по-хорошему… Ты ж партийный, и должен понимать: там, где начинаются интересы партии, все остальное побоку! Он — националист! Он завтра тебе нож в спину воткнёт, понял? А ты не бзди, мы и не таких брали!

— Дідько його забирай… — Смикалюк витер лоба, що миттю вкрився великими краплями поту, наче у хаті було спекотно, немов у пеклі.

Арешти та висилки до Сибіру в Кулинцях уже були і до цього, але якось вони проходили без його участі, а тому здавалося, що це його не стосується взагалі. Десь,