Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Сповідь, в очах Гоголя, має силу своєрідної охоронної грамоти. Вона застрахована від скепсису й недовіри. Тому тема власного життя і набуває форми сповіді. Саме у цьому вимірі тексту знаходить вияв «лірична схвильованість»! Гоголь надавав сповіді величезної ваги. Один із проникливих знавців творчості Гоголя В. Гіппіус зауважив, говорячи про «Вибрані місця»: «Тепер центр уваги перемістився для нього з об’єктивної діяльності на особистість письменника, причому сенс творчості виявляється у впливі на читача не самого матеріалу як такого, а письменницької особистості крізь матеріал». Визначаючи ж природу жанру «Вибраних місць», В. Гіппіус писав, що «книга ця — задум у подвійному плані — сповіді й проповіді». Сам Гоголь ще 1844 р., інтенсивно обдумуючи майбутній твір, стверджував у листі до М. Язикова: «Якщо тобі скільки-небудь вдасться вилити на папір стан душі твоєї, як вона з лона скорботи перейшла до втішання, то це буде дорогоцінний дарунок світу і людству. Стан душі страдницької є вже святиня, і все, що не виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що вийшла з такого лона, вища за всі поезії» (XII, 263). А у «Вибраних місцях» зазначає: «Надходить час, коли жадання сповіді душевної стає сильнішим». Відповідаючи тим, хто його звинувачував у хибній спрямованості книги, Гоголь писав до К. Аксакова: «Як може він, недосвідчений серцезнавець, назвати брехнею геть усе, від початку і до кінця, яку б то не було душевну сповідь» (XVI, 69).

Гоголь розумів, що сповідь є невід’ємним елементом християнського обряду і зберігає свою сакральність у будь-якому контексті. У листах Гоголь настійливо підкреслює сакральний характер «Вибраних місць», поява яких «здійснилась… не без волі Божої» (ХНІ, 186), а навесні 1844 р. наставницьки зазначає у листі до О. Іванова: «Ви не відчули близького до нас задіяння Бога і всю висоту спорідненого союзу, в який Він увійшов з нами» (XII, 274). Сакралізація повістування у книзі стає одним зі складників апостольського проекту.

Гоголь досягає цієї мети створенням ситуації передсмертного слова. Перше речення книги звучить так: «Я був важко хворий; смерть уже була близькою». А далі письменник пов’язує свій порятунок із Провидінням: «Небесна милість Божа відвела від мене руки смерті» (VIII, 215). Гоголь розташовує на початку книги «Заповіт» і дає розпорядження стосовно погребіння: «…Я сповіщаю це тут, на самому початку мого заповіту, в надії, що, можливо, посмертний голос мій нагадає взагалі про оглядність» (VIII, 219). Він висловлює впевненість, що після смерті його слово прозвучить повноцінно: «Пригадає усяк з них після моєї смерті, усвідомивши всі слова, мною йому сказані, і перечитавши всі листи, до нього написані за рік перед цим» (VIII, 220).

Сповідь Гоголя постулює право на повчання: «Та пригадають також мої співвітчизники, що і не будучи письменником, всякий брат наш, який відходить від світу, має право залишити нам що-небудь у вигляді братського повчання…» В іншому місці Гоголь говорить, «що людина, яка лежить на смертному одрі, може інше бачити краще за тих, які кружляють серед світу» (VIII, 221).

У такий спосіб Гоголь ставить власне життя на кін «віри-зневіри» у своє слово. Такою є ціна переконливості. Він подає російській літературі наступних поколінь приклад тієї високої моральної відповідальності, яка, певно, була не менш важливою, ніж його творчість. Це спостерегли вже сучасники. С. Аксаков стверджував, що «біографія внутрішнього життя» Гоголя гідна особливої уваги. Право проповіді потребувало легендаризації власної людської долі для надання авторитетності слову. «Авторська сповідь», задумана як коментар до «Вибраних місць», перетворилася під пером письменника на ще одну сповідь, покликану посилити ідею обраності Гоголевої долі.

Вагомим складником апостольського проекту стала поява Гоголя на картині О. Іванова «Явлення Месії» в образі «найближчого до Христа». Відомо, що цей персонаж і його рольова функція були продумані й підказані Іванову самим Гоголем, який позував для нього. Хоч в останньому варіанті картини профіль Гоголя заледве вгадуваний, втім впізнаваний.

До «Вибраних місць» Гоголь включив розділ «Історичний живописець Іванов», подавши в ньому, як сказали б сьогодні, рекламу цієї картини. Він називає її «явищем небувалим» (VIII, 328), «колосальним витвором, якого не створював дотепер ніхто» (VIII, 329). На це теж була воля Божа, про що говорить Гоголь: «Я це знаю і почасти пережив сам. Мої твори теж зв’язались дивним чином з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням» (VIII, 333). Художник, на думку Гоголя, знаходиться у волі Всевишнього, «полиште його у спокої, підштовхне його Бог для вас…» (VIII, 337).

Була ще одна обставина, що актуалізувала картину Іванова в сценарії гоголівського апостольського проекту. Наприкінці 1845 р. Микола І приїхав до Рима. Ця подія, сприйнята крізь призму есхатології двох Римів, надавала візитові особливого смислу. Микола 1 бачив картину Іванова. Її майбутня поява на батьківщині передчувалась Гоголем не тільки як велика культурно-художня, а й суспільна подія в історії Росії. Гоголь декілька разів проговорює необхідність суміщення у часі її презентації з виданням власних творів. В одному з листів у Рим до О. Іванова Гоголь писав: «…пора нарешті з’явитися на світ плодам спокою, обдуманих у глибині душі думок і високих споглядань, що звершились у тиші. Добре б було, якби і ваша картина і моя поема з’явилися разом» (XIV, 217). Гоголь настійливо підкреслює власну задіяність і роль у цій події.

Повернутись до Росії у сакральному ореолі «найближчого до Христа» па картині, пафос якої пророче явлення, — ось геніальний хід у містифікації власної особи. Але це був не єдиний іконічний образ у ретельно обдуманій Гоголем режисурі власного Явлення у новій якості апостола. В усьому сценарії поки що був відсутній головний сюжетний мотив цього дійства — мотив Преображення, і Гоголь перебуває у його цілеспрямованому пошуку. Він уводить до «Заповіту» ще один мотив із власним портретом. Позірно досить незначний, цей мотив сповнений глибокого смислу. Проте сучасники сприйняли його як невартий уваги, реакція деяких з них була навіть негативною. Ця історія досить добре відома гоголезнавцям, тому нагадаю лише ключові події.

1843 року в журналі «Москвитянин» була надрукована літографія з портрета Гоголя роботи О. Іванова. Ініціював публікацію М. Погодін, редактор журналу. Ця дія викликала обурення Гоголя, причому настільки сильне, що він згадав