Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

про неї через кілька років у «Заповіті». Врівноважений С. Аксаков написав Гоголеві різкого листа: «Я не вірив своїм очам, що ви навіть у заповіті (я вірю вам, що ви писали заповіт, а не твір, хоч цьому повірити досить важко), прощаючись із цим світом і усіма його огидними пристрастями, — ганите, безчестите чоловіка, якого називали своїм другом і який справді був вам другом, по-своєму». С. Аксаков мав рацію. Так, наприкінці 1838 р. Гоголь писав із Рима до Погодіна: «Прощавай, мій добрий, мій милий! Мій великодушний! Чому я не можу виказати мою вдячність!» (XI, 188). Завжди делікатний, С. Шевирьов розцінив учинок Гоголя як «неохайність душевну, що бере в нас витоки від необмеженого самолюбства», і зажадав прибрати цей фрагмент із другого видання книги. Реакція Гоголя, всупереч усім умовлянням, залишилася незмінною: «Я не відречуся від моїх нападів, але поряд з ними виставлю тільки, що слід узяти на терези, коли вершиш повний суд над людиною» (XIII, 291). Він пропонує натомість включити до книги додаткову статтю — розділ «Про значущість літературних праць (!) Погодіна», але відмовляється зняти антипогодінський пасаж.

Дивувався, виправдовуючись, М. Погодін: «Я думав навіть зробити тобі маленьку приємність, а твоїм поціновувачам велику. Ніякої іншої думки не було і не могло бути. Питатись у Росії ніколи не було у звичаї». Погодін був абсолютно переконаний: «Твоя власність шкоди не зазнала, у цьому я тебе запевняю». Лише пізніше він висловив слушне припущення: «…Хіба що не мав ти якоїсь особливої думки чи якогось особливого наміру, як в тебе ведеться, — придумувати, котячи кульки, різні вигадливі речі, припустимо, для благих, по-твоєму, цілей. Друже мій, у простому серці Бог спочиває, каже російське прислів’я». Гоголь у відповідь запропонував Погодіну викинути все з голови, переконуючи, що мав на увазі «тільки неохайність твою й поспіх» (ХНІ, 317). Погодін прийняв це як вибачення: «У мене на другий день після прочитання книги не залишилось гіркоти у серці», «я спокійний і не серджуся».

Це справді віртуозне «котіння кульок», але саме тут Гоголь і вводить тему Преображення. Спочатку він повідомляє про наявність іншого свого портрета, створеного художником, ім’я якого поки що не поспішає називати. Спершу Гоголь говорить про іншого знаменитого художника і його не менш знамените полотно. При цьому він усіляко нахвалює гравіювальника, який наважився дати нове життя відомій картині. Все це мас відкластись у свідомості читача: «Художник цей уже кілька років трудиться в Римі над гравіюванням картини Рафаеля “Преображення Господнє”. Він усім пожертвував для труда свого, — труда вбивчого, що пожирає роки й здоров’я, і з такою досконалістю зробив свою справу, що наближається нині до кінця, як це ще не робив жоден з гравіювальників» (VIII, 223). Саме у його виконанні, якби «побажали мої співвітчизники побачити і портрет мій», Гоголь готовий з’явитись на картині, підписаній: «Гравіював Іорданов». Але тут же продовжує: «А ще буде справедливіше, коли ті, хто мають достаток, стануть замість портрета мого купувати естамп “Преображення Господнє”, котрий, за визнанням навіть чужоземців (курсив наш. — П.М.), є вінцем гравіювальної справи і становить славу російську» (VIII, 223).

Поява міфічних «чужоземців» сигналізує про перебільшену оцінку Гоголя. О. Іванов, з властивим йому тонким гумором, інакше оцінював завершену Іордановим роботу: «Не думаю, — писав він Гоголю, — щоб відбулись животворчі зміни у гравіювальному світі навіть із найщасливішим вітанням його важливої праці. Його мистецтво не корінне, а підпорядкована пристрасть; його характер не опрацьовано під манеру доби нашого часу, і, зрештою, його серце — не російське». Думаю, що і Гоголь знав справжню ціну творінню Іорданова.

Він мав на меті зовсім інше. Для нього було важливим сформувати (радше у підсвідомості, ніж на свідомому рівні) на візуальній основі своєрідний асоціативний ряд за допомогою ефекту стереоскопії: портрет Гоголя і Преображення Господнє. Тут і виникає спроба очевидної сакралізації Преображення самого автора. Витворюється своєрідна сакралізована тріада: Господь, формула Преображення і Гоголь. Якщо до цього додати семантичні обертони образу «найближчого до Христа» з картини О. Іванова «Явлення Месії», то Гоголь з’являється утому контексті, який і передбачав сценарій його особистого Явлення.

Нарешті, ще один важливий елемент апостольського проекту — це визначення дати і місця початку головного дійства. Ідея місця, звідки може розпочатись його апостольський шлях, визначилась ще у 1842 р., коли Гоголь отримав благословення відвідати Єрусалим і побувати біля Гробу Господнього. З того часу поїздка до Єрусалима стає однією з постійних тем його листування. Гоголь висловлює сподівання, що звідти «поніс би я повсюди образ Христа». Він залучає до цього багатьох людей. Одних запрошує з собою, іншим розповідає про плани майбутньої подорожі, яку потім відкладає на невизначений термін. Створюється враження, що він начебто закріплює у свідомості друзів і знайомих цю думку. До неї він повертається і у «Заповіті». Адже слово, мовлене у «Вибраних місцях», не тільки передсмертне, промовляється воно також і напередодні «подорожі до Святих Місць».

Майбутню подорож до Гробу Господнього Гоголь у листах постійно датував Пасхою, Великоднем: «…до Єрусалима, до часу Пасхи» (XIII, 47), «…до Великого посту й Пасхи — до Єрусалима» (XIII, 101), «Якщо Бог поможе облаштувати мої справи, закінчити мій твір, без якого мені не можна їхати до Єрусалима» (XIII, 195). Нагадаю, що і книга «Вибрані місця» завершується розділом «Святе Воскресіння». Це головне християнське свято православ’я органічно пов’язане з містичним явленням чудесного. Воно є носієм ідеї вищої гармонії, як свято є реальним втіленням божественного життя. Яким бачиться призначення цього свята Гоголеві? Навіщо воно? «Для того, — пише Гоголь, — щоб хоча декому, хто ще чує весняне дихання цього свята, зробилося б раптом так сумно, так сумно, як ангелу па небі. І, залементувавши таким криком, що роздирає серце, впали б вони до ніг своїх братів, благаючи хоч би один цей день вирвати з ряду інших днів, один би день тільки провести не в звичаях XIX віку, але в звичаях Вічного Віку, в один би день тільки обійняти і охопити людину, як винуватий друг обіймає великодушного, який все йому пробачив, хоч би тільки для того, щоб завтра ж відштовхнути його від себе і сказати йому, що він нам чужий і незнайомий. Хоч би забажати так, хоч би тільки силоміць змусити себе це зробити, вхопитися б за цей день, як потопаючий хапається за дошку! Бог зна, може бути, за одне це бажання вже готова скинутись з небес нам