Читати книгу - "Деймос і таємниця маски, Деймос Міллер"

Настав ранок. Деймосу не ставало краще. Навпаки. Його стан погіршився. Тому він вирішив вибратися з лісу та покликати когось на допомогу.

Він був на узліссі, на якому вчора була, так би мовити "перестрілка". Тому, було би правильним, піти собі обережно, не робивши зайвих рухів. Але треба позбутися пістолета, щоб не було підозри криміналу - витерти відбитки та покласти пістолет, там де взяв.

Потім хлопець вийшов з лісу та дістав телефон з кишені. Мобільник був розбитий, але вмикався.

- Нічого собі, живучий! - мовив від здивування Деймос.

Зв'язок був нормальним, комусь зателефонувати можна. Спочатку, він прийняв рішення, зателефонувати таксі, і відразу ж передумав. "Господи, я що тупий? На таксі я вже наїздився. Краще затефонувати тому, хто справді допоможе, і це - Фобос." 

- Привіт, друже, потрібна поміч. - сказав Деймос.

- Тобі теж доброго ранку. - відповів Фобос. - А що взагалі сталося?

- Коротше, одним словом, я на узліссі та у мене кулеве поранення. Зараз скину геолокацію. Приїджай скоріше, деталі потім.

- Зрозумів. Уже в дорозі. - сказав той, та поклав слухавку.

Деймос скинув своє місце знаходженння і залишилося чекати на допомогу.

У хлопця дуже сильно боліла ліва рука. Таке відчуння, що її кинули у м'ясорубку. Коли Деймос глянув на свою руку він був шокованим. Його рука була покрита чорним, огидним слизом. 

- Господи. Що це таке? Треба, щоб це ніхто не бачив. - сказав він.

Хлопець повністю перев'язав свою ліву руку, від пальців до плеча. Це було важко, але він уповася. Його старання були марними. Пов'язка зникла у товстому шарі слизу. 

- Почалося... - Деймос почув чийсь шепіт. 

- Що? Що почалося?! Скажи! - крикнув хлопець.

- Твоя смерть... Я так давно її чекав...

І тут він згадав про оберіг. Поліз у кишеню худі, але камінця не було. "Куди ти подівся?" - питає себе Деймос. Як виявилося, оберіг викотився на траву, зовсім біля нього.

Коли він взяв камінець у здорову руку, сталося диво. Його заражена рука стала нормальною, та біль покинув хлопця.

- Нічого, нічого... Я ще повернуся... - сказав голос.

Раптом пролунав крик Фобоса:

- Деймосе! Друже, ти де?!

- Я тут! Іди сюди!

Він прийшов на голос свого товариша та допоміг тому піднятися. 

- Ти взагалі, як тут опинився? Що сталося? - спитав Фобос.

- Довга історія. Одним словом, тут була справжя перестрілка, на мене полювали і багато іншого.

- Друже, я помітив, що цього тижня ти постійно, прям по графіку, потрапляєш у різні пригоди небезчні для життя. Чому?

- Я сам не знаю! Просто, напевно доля так вирішила.

- Доля? По моєму, на тебе справді хтось полює, не дай Боже, хоче убити.

Як би сильно Фобос не намагався вірити у це, але, так і є. Деймоса намагаються вбити.

Вони вибралися з лісу та почали йти додому пішки, бо від почутого від Деймоса, навіть у автобус сідати не хочется. 

- Іти пішки буде довго, - мовив Фобос. - але краще так, чим знову потрапити у якусь пригоду.

- Ну так. Чуєш, а ти не голодний?

- Ні, а що?

- Ти не взяв з собою чогось поживного? Я просто вже добу не їм.

- Вибачай, друже, я нічого не брав. Може по дорозі якесь кафе зустрінемо.

- Добре.

Товариші помітили заправку, у якій можна купити доволі нормальну їжу.

Вони зайшли всередину. Заправка виглядала, як звичайний міні-магазин. Вони купили по сендвічу й коли і пішли.

Вони мовчки їли, пили і навіть не помітили, як уже дісталися до своєї вулиці.

- Фух, Слава Богу, ми майже дійшли. Деймосе, ти чуєш мене взагалі? - сказав Фобос.

Але він не чує свого друга, наминаючии смачнезний бутерброд.

- Слухай, це найкращий бутік, який я колись їв у своєму житті. - мовив із захватом хлопець.

- Досить про їжу. Ти помітив, що ми вже біля твого дому?

- Ммм... так смачно... О, друже, повтори, що ти сказав?

- Ти як завжди.

Вони дійшли до під'їзду Деймоса, попрощалися і кожен пішов своєю дорогою.

Хлопець відчинив металеві двері, пішов вверх сходами, відчинив двері своєї квартири і промовив з полегшенням:

- Нарешті. Нарешті, я вдома.

- Мяв. - сказав радісно Пушок, помітивши свого хазяїна.

- Привіт, котику, як ти?

- Няв. - промовив Пушок і тут Деймос здогадався, що кіт хоче їсти.

Він пішов до своєї кімнати, переодягнувся і згадав, що у нього з лівою рукою.

- Що це взагалі таке? Чорт... - подумав хлопець і він зрозумів, що слиз поглинав уже не тільки ліву руку, він дістався вже і до плеча. Рука нестерпно боліла, але Деймос тримався, не падав у відчай.

Він пішов на кухню, щоб нагодувати Пушка.

- Тобі який паштет? З куркою чи з лососем?

- Мя-я-яв. - котик оголосив свою відповідь.

- Добре, я тебе зрозумів, з куркою.

Хлопець відкрив банку котячого паштету, поклав його в миску та нагодував свого улюбленця.

Котик посмакував їжею та клубочким вмостився у крісло.

Після цього виснажений Деймос ліг у ліжко, поклав камінець на тумбочку та й заснув.

І тут йому приснився сон.

Він опинився у якомусь дивному, старому, покинутому будинку. Все було сіре, вкрите павутинням та на деяких стінах були висохлі червоні плями. 

- Будь ласка, скажіть мені, що це кетчуп. - сказав Деймос.

- Ні це не кетчуп, хе-хе. - мовив голос.

- Що? Хто ти?

- Це ж Я! Деймос! Не впізнаєш мене?! 

Раптом, найближчі двері до хлопця відчинилися і з них вийшла постать, один в один, схожа на Деймоса. Жовта маска, чорне худі. Але він тримав у руці сокиру, та на його одязі були плями крові.

Він підняв сокиру вгору, вже готовий замахнутися нею та знести голову справжньому Деймосу, як тут сокира відлетіла назад і хлопець зрозумів, що він у захисті магічного камінця, яка йому подарувала та хороша істота.

Посмішка на масці вбивці збільшилася та з намальованих очей потік той самий чорний слиз й він почав сміятися.

- Я все одно до тебе дістануся! Я тебе вб'ю!