Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

Термін дії мого контракту спливав у квітні наступного року, що становило трохи більше десяти місяців. Намірів продовжувати його у світлі нещодавніх подій я більше не мав, нехай і не розумів до кінця, де я зможу віднайти своє покликання, а тому найближчими кількома днями я потурбувався про всі можливі заміни та склав свій графік виступів так, щоб той мінімум моїх появ на сцені не порушував умови контракту.

Так, без ентузіазму, але з необхідною на догоду глядачам віддачею я пропрацював майже до кінця року, коли несподіваною новиною для всіх нас стало раптове зникнення Наума. І це не було його черговим відрядженням до столиці в одних йому відомих справах, про що б точно знав його секретар. Проте він і сам поняття не мав, куди без попередження міг запропаститися Наум, і єдине, що ми всі зробили – це продовжили працювати, як і раніше. Лише коли за кілька днів до театру прийшов сам Устименко-старший і особисто почав розпитувати у секретаря про сина, ми зрозуміли, що відбувається щось серйозне. Подальших подробиць щодо його справи мені відомо не було, але зрештою довгострокові пошуки Наума так і не увінчалися успіхом.

Очікувано, досить скоро "Калейдоскоп" припинив свою діяльність, і всі актори були змушені розійтися хто куди. Мені все ж знадобився диплом всупереч своїй усталеній невірі щодо його користі, і я доволі швидко знайшов собі невибагливе, але стабільне місце роботи, що дало мені змогу тоді налагодити фінансове становище. З роками Устименко-старший ухвалить рішення про знесення "Калейдоскопа" і продасть місце, що звільнилося, під будівництво – на його місці зведуть перший у нашому містечку універмаг. На той час я вже буду готовий почати новий етап свого життя, який триває по сьогоднішній день ось уже майже тридцять років, але який був би абсолютно неможливий без усього, чого мене навчив колись мій дорогий друг Леон.

І тепер, через стільки років тяжких спогадів і незгасної скорботи за вищеописаними подіями, в мою кореспонденцію надходить лист, де відправником значиться той самий театр "Акт гранде", чиї занедбані згорілі уламки нині негласно уособлюють пам'ятник нездійснених мрій.

Я не впевнений, що зможу підібрати відповідні слова, здатні повною мірою описати мій стан зараз. Мої руки тремтіли, серце буквально гриміло, викликаючи сильну пульсацію у скронях, а повітря в кабінеті мені раптово стало згубно мало. Конверт помітно трясся в моїх руках, пальці не слухалися, поки я намагався його акуратно розкрити, як зненацька в мій кабінет хтось увійшов.

– "Пробач, кохана, я з роботою пошлюблений навік...", – донеслося до мене з самого порога, – Чесно, я буду дуже здивований, якщо після кінця робочого дня ти коли-небудь вирушиш додому вчасно, а не пізно вночі.

Це був мій асистент і за сумісництвом художній керівник Зорян. Увійшовши, він процитував слова з п'єси, написаної нами у співавторстві багато років тому внаслідок мого важко пережитого болісного розлучення. Людина широкої душі, неабияк відповідальна і старанна. Напевно, єдиний, хто завжди розуміє мене з півслова, завдяки чому він і став моєю правою рукою. Але не однією лише допомогою в написанні п'єси я завдячую цій людині, а насамперед чималому сприянню в подоланні тривалої післярозлучної депресії, що неабияк породичало нас відтоді попри велику різницю у віці. Однак часом і юнацької розв'язності йому було не позичати.

– І ти ще мене називаєш жадібним до слави, лукавий фарисей! – голосно засміявся він, – А сам мало не щомісяця незмінно чахнеш над улесливими листами від шанувальників. І що ж, цікаво мені, пишуть цього разу? Ех! Гаразд, я чого зайшов – від матері ось лист отримав ще на вихідних, просить приїхати. Не вказала, щоправда, навіщо. Думав, з твого дозволу, завтра зранку потягом виїхати, і в неділю повернутися у місто – все одно театральні справи поки що не вимагають моєї обов'язкової присутності. Що скажеш?

Питання я почув і зрозумів, але чомусь із відповіддю забарився.

– Так що? – не дочекався Зорян відповіді, – Чого ти сумний такий сидиш? Знову піддаєшся поганому впливу аргументованої критики? Адже ти сам любиш повторювати, що в кожного на абсолютно все є своє бачення, відмінне від інших. Залиш їх мені, я їх усі завтра оброблю. Ну або не завтра, але оброблю.

Він перевів свій погляд на конверт, який я весь цей час тримав, і зухвало забрав його до себе. Дорвавши корінець конверта до кінця, він щось витягнув звідти.

– Так ти ж навіть ще не відкрив конверт! Ну-мо, – промовив він, – Ознайомимося, що саме могло не сподобатися публіці в такому чудовому творінні.

Однак Зорян лише переводив свій нетямущий погляд від конверта до вкладеного в нього листа, всіляко крутив його і навіть дивився через нього на світло.

– Мабуть, думки в твого критика були настільки незрозумілі, – промовив він нарешті, перевівши погляд з листа на конверт, – Що не зміг їх навіть зібрати до купи й відправив тобі порожній, ще й до всього цього анонімний лист. Який нахаба! Таке фіглярство і справді здатне зачепити будь-якого діяча мистецтва.

Фіглярством іноді полюбляв займатися і сам Зорян, і я з юнацькою радістю часом любив йому підігравати, звісно, коли це було цілком доречно. Нині ж я абсолютно не розумів його блазнювання, і, даючи йому це зрозуміти, спокійним тоном мовив:

– Це надійшло з театру "Акт гранде".

– Звідки? Як ти це дізнався? – він знову кинув свій вивчальний погляд на лист, – Тут же немає жодного слова!

– Не прикидайся, нібито сам цього не бачиш! – мій спокій набув серйознішого тону.