Читати книгу - "Той, хто вбиває"

— Так, ми в її помешканні. Будь такий добрий, скажи...

Я поклав слухавку.

Розділ 10

Перед будинком Барбари Бломберґ стояли два цивільні авта й одне поліцейське. Я припаркувався на узбіччі. Промоклий, змерзлий полісмен непорушно стояв перед входом, широко розставивши ноги. Нікого, окрім нього, більше не видно — ні сусідів, ні випадкових перехожих; ніхто не зупинявся, заінтригований появою поліції. Можливо, через пізню годину або мерзьку погоду.

— Добрий вечір, — привітався я. — Перекажіть, будьте ласкаві, інспекторові Маркюссену, що приїхав адвокат Бренне.

Полісмен глянув на мене байдужим поглядом.

— Нащо?

Я зітхнув.

— Зробіть, що вас просять. Він, напевно, захоче поговорити зі мною.

Полісмен ще вагався, а тоді вирішив, що надійніше буде порадитися з начальством.

— Зачекайте тут. Не заходьте за ворота, — звелів він і рушив до великого, мокрого від дощу будинку. У миготливому синьому світлі проблискових маячків він видавався якоюсь двовимірною декорацією.

Я чекав, згорбившись і запхавши руки глибоко до кишень пальта. Великі вогкі клапті сипалися з неба, на мить їх вихоплювало з темряви світло самотнього вуличного ліхтаря, а потім вони миттю розтавали, ледь сягнувши землі. За кілька хвилин повернувся полісмен з присадкуватим, кремезним чоловіком у парці та плетеній шапці.

— Бренне, — сказав він, не подаючи руки. — Якого біса ти сюди приперся?

— Вона була моєю клієнткою.

— Он як? Боюся, вже тобі не заплатить. Барбара Бломберґ більше не є нічиєю клієнткою.

— Що трапилося?

— Ми не в суді, Бренне... Тут я ставлю запитання, а не ти!

Я мовчав. За кілька секунд інспектор приречено зітхнув.

— Там жахлива картина. Ходімо в моє авто...

Його авто виявилося стареньким, ветхим фордом мондео універсал. Підлога перед переднім пасажирським сидінням була засипана паперовими кавовими кухликами, обгортками з-під шоколаду та іншим сміттям. Ґюннар Маркюссен завів двигуна, зняв шапку, провів долонею по лисині — мабуть, давня звичка з тих часів, коли на голові ще росло волосся — й обернувся до мене. Він мав плаского носа і глибоко посаджені очі, у яких важко було щось відчитати. Я це знав, не раз бачив його свідком у суді.

— Отже, вона була твоєю клієнткою, Бренне? У якій справі? І не плети мені дурниць про конфіденційність! Мертва ж уже...

Я пояснив усе, як треба.

— Заповіт? Ого! І хто ж її спадкоємець?

— Братська церква.

— Що, у біса?

— Релігійна громада.

— Ніколи про таку не чув. Вони успадкують усе?

— Майже. Жінка була самотня і не мала дітей. Двоє далеких родичів отримають невеличкі грошові суми, але більшість майна відійде громаді.

— Про яке майно йдеться? Якісь реальні цінності?

Я стенув плечима.

— Залежить, що ти вважаєш реальними цінностями.

— Я — поліцейський, — сказав Ґюннар Маркюссен. — Усе, що вище десяти тисяч крон, для мене — багатство.

— Вона була, на диво, дуже заможною.

— Чому «на диво»?

— Якщо взяти до уваги її письменницьку діяльність, добре ім’я у літературних колах, але маловідоме широкому загалові...

— То вона була письменницею?

— Ти зовсім нічого про неї не знаєш?

— Я знаю лише одне — вона мертва, як риба, викинена на берег, — буркнув Маркюссен. — А що ти маєш на увазі, кажучи про заможність?

— Будинок на Парадісі, у цьому районі багатих віл, коштує доволі багато. А ще хатинка в горах. Банківські депозити й акції на кілька мільйонів чи, може, й більше. Усе це вона успадкувала від багатих батьків.

Маркюссен голосно присвиснув.

— Нівроку грошей! А тепер запитання на тисячку крон: хто успадкував би маєтки Барбари Бломберг, якби ти не склав для неї заповіту?

— Вона не встигла його підписати, — сказав я. — Тож, напевно, діятимуть загальні правила спадкування. За словами Барбари, вона має рідного племінника. Адам Лід одержить усе.

— Гм... — замислено хмикнув Маркюссен. — Отже, якби вона прийшла сьогодні на зустріч з тобою, Адам Лід втратив би понад десять мільйонів крон?

— Саме так. У кожному разі, якби Барбара підписала й нотаріально засвідчила заповіт. А тепер можеш розповісти, що сталося?

— Прочитаєш у газетах, — кинув через плече Маркюссен, беручись за ручку дверцят.

— Не вимахуйся, Маркюссене. Я тобі розказав усе, що знав.

— І вважаєш, що тепер я зобов’язаний вчинити так само? Це поліцейське розслідування, Бренне! — роздратовано сказав він.

— Чого ти боїшся? Що я розпатякаю журналістам? Обіцяю мовчати! Її убили?

Він знову відкинувся на сидінні.

— Боюся, що інформація просочиться завчасно. Як завжди... Так, її убили. Замордували.

Додому я повернувся далеко за північ. На Парадісі падав мокрий сніг, а в моєму районі — дощ. То був довгий день, я втомився та водночас почувався надто збудженим, щоб заснути.

У помешканні було холоднувато. Я розпалив коминок і налив собі ковток коньяку. Може, треба повідомити Геллє? Вони ж з Барбарою близько товаришували. А з іншого боку — навіщо? Мій дзвінок не змінить того, що сталося, а Геллє рано чи пізно й сама про все довідається. Я сидів у темряві, дивлячись, як витанцьовує вогонь, пожираючи дрова.

Барбара Бломберг мертва, її немає, але вона принаймні полишила по собі слід — книжки, які читатимуть ще довго після того, як вона стане прахом.

А якби я цієї ночі дійшов до кінця свого життєвого шляху, чи міг би сказати те саме про себе? Навряд. Я маю немічного тата, не маю дітей, не маю братів-сестер, навіть нормальних приятелів уже не маю, після того як декілька років тому помер від раку мій найкращий друг. По мені залишаться хіба зо дві статті в «Юридичному журналі».

Не так багато в підсумку всього життя.

Розділ 11

Інспекторові Маркюссенові не варто було хвилюватися, що я стану джерелом витоку інформації. Уже наступного дня всі інтернет-видання рясніли заголовками на перших сторінках. «Жорстоке вбивство відомої письменниці» — таким був заголовок у найбільшому таблоїді країни, хоча, думаю, надзвичайно мало читачів газети коли-небудь чули про Барбару Бломберґ. Умерти — та ще й драматично — найнадійніший спосіб прославитися.

У статті йшлося про «голе й спотворене тіло письменниці, яке знайшли в помешканні жертви. Досвідчені слідчі повідомили кореспондентові „VG“, що їм за багаторічну практику рідко траплялося бачити таке жахливе місце злочину. Там не інакше, як орудував божевільний». Чудовий зразок журналістики, яка,