Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Розділ 9

— Що трапилося? — запитала Сюнне.

— Нічого. Просто... понеділок, ранок!

Але Сюнне надто добре мене знала, щоб дати обвести себе навкруг пальця.

— Геллє?

— Так, — кивнув я.

— Що ти вже утнув?

— Я — утнув?! Чому відразу моя вина?

Сюнне здвигнула плечима.

— Бо так переважно є, Мікаелю! Пригадуєш актрису, не пам’ятаю імені... як ти забув, що запросив її в ресторан на її день народження?

— Сіссель, — підказав я. — Тут все інакше. Мені було байдуже до Сіссель. Тобто вона мила дівчина, але мало важила для мене.

— Геллє важливіша?

— Цього разу я не зробив нічого поганого. Якщо не вважати поганим те, що не приховував своєї закоханості.

— І вона нічого не пояснила?

Я похитав головою.

— Зле, Мікаелю... Тут я з тобою погоджуюся.

— Останніми роками, визнаю, у моїх стосунках з жінками панував повний безлад, та не цього разу. Я нічого не розумію...

Я замовк. Бо що казати? Для мене час, прожитий з Геллє, був найчудовішим у житті. Для неї ж, мабуть, ні.

Наступні дні робота валилася мені з рук. Настрій кардинально мінявся від злості й відчуття власної меншовартості до сорому через свою негідну поведінку в п’ятницю увечері. Я раз по раз прокручував у голові слова Геллє, подумки повертався до сцени, коли, грубо відсторонивши її, увірвався до помешкання і влетів до спальні. Я ніби застряг у самому собі. Урешті-решт, усе звелося до визнання тотальної поразки.

Вона покинула мене.

Повертаючись з роботи додому, я робив те, що й завжди. Готував вечерю, дивився телевізор, слухав музику. І так продирався крізь монотонність днів.

Минув тиждень, і Сюнне стало досить. Їй обридло дивитися, як я, зневірений до краю, сиджу перед вікном, витріщаючись надвір.

— Зберися докупи, Мікаелю! — сказала якось вона. — Не завжди всі наші бажання сповнюються. Якщо ми хочемо когось, це зовсім не означає, що той хтось хоче нас.

— Невелика розрада, — буркнув я.

— Тобі не розрада потрібна, — безжально відрізала Сюнне. — Іноді ліпше глянути правді в вічі.

— Я не знаю, що далі робити, — зізнався я.

Сюнне довго дивилася на мене.

— Можеш для початку переглянути справи, які згромадилися на твоєму столі, — порадила вона. — Якщо збанкрутуємо, легше тобі не стане.

— Сподіваюся, усе не аж так погано? — запитав я.

— Саме аж так погано, — серйозно відповіла Сюнне. — Останніми місяцями ти не надто перетруджувався.

Цього можна було очікувати. Нарешті я збагнув, у яку важку фінансову скруту потрапила наша фірма. Я занехаяв свою клієнтуру. Кохання ніколи не сприяє напруженій праці. Принаймні в моєму випадку.

Зробивши над собою неймовірне зусилля, я сів писати список справ.

Останнім у списку опинився заповіт Барбари Бломберґ. Я відчув гостру нехіть займатися справою людини, яка була близькою подругою Геллє, але оформити заповіт треба було ще кілька тижнів тому. Я схопив телефона.

— Добрий день, Барбаро! Це — Мікаель Бренне.

— Добрий день!

— Я телефоную з приводу заповіту. Вибачте, що все так затягнулося, але я був неймовірно зайнятий. Ви могли б зайти в контору по обіді, щоб ми вичитали папери й поставили крапку в цій справі?

— Сьогодні не вийде. Я не в місті.

— А завтра?

Барбара на хвилинку завагалася.

— Теж не зможу... Хіба не раніше дев’ятої години вечора, але то вам, певно, надто пізно.

— Ні-ні, зовсім не пізно. Завтра я довго працюватиму...

Голос цілком звичайний, подумав я, кладучи слухавку. Може, вона ще не знає про наш з Геллє розрив...

О шостій гостині наступного дня я вийшов повечеряти на самоті, а потім повернувся до контори, щоб довести до пуття заповіт Барбари. Нічого складного в ньому не було, то ж я швидко впорався з роботою.

Минуло десять хвилин по дев’ятій, а її не було. Я почав нетерпеливитися. Узяв телефон на рецепції, набрав її номер. На іншому кінці чулися безкінечні гудки. Здалося, минула ціла вічність, коли дзвінок перемкнувся на автовідповідач. Я мовчки поклав слухавку. Ніколи не любив телефонних автовідповідачів.

Надворі пішов сніг з дощем, брудні, мокрі патьоки стікали шибками вікон. Вочевидь, вона десь у дорозі. Я уявив, як Барбара спішить вулицею, закутана по вуха в теплу одежину, а телефона не чує, бо він валяється десь на дні торбинки.

Ще за десять хвилин я зателефонував знову — той же результат.

Вона цілком могла й забути про нашу домовленість.

Я зателефонував востаннє і здався. Хай там що, але Барбара вже не прийде.

І все ж я далі сидів, не йшов додому. Ближче до одинадцятої таки змусив себе встати з крісла, одягнув куртку.

Телефон на столі задзвонив, коли я вже виходив з дверей контори. Мабуть, Барбара, подумав я.

— З ким я розмовляю? — запитав незнайомий чоловічий голос.

— А я з ким розмовляю? Це ж ви мені телефонуєте... Я — адвокат Мікаель Бренне. У чому річ?

— З поліції турбують.

Це пояснювало пізній телефонний дзвінок. Нова справа. Арештували якогось телепня, і йому потрібний захист. Я відчув внутрішній спротив. Була вже майже ніч, хотілося додому, але звичка взяла гору. У моїй професії клієнтові ніколи не відмовляють.

— Окей. Почекайте хвилинку, — я відклав слухавку, обійшов стійку рецепції і сів на місце секретарки, пані Сьоренсен, узяв кулькову ручку, а тоді — слухавку. — Слухаю вас! Як звати клієнта?

На іншому кінці дроту запала тиша.

— З якого приводу ви телефонуєте? — запитав я.

— Річ у тому, пане Бренне, що сьогодні ввечері з цього номера кілька разів телефонували Барбарі Бломберг. Це були ви?

— Так, я. А що сталося?

— З якою метою ви телефонували?

— Що? А чого ви питаєте? — мені закралося в душу недобре передчуття. — Що трапилося?

— Хвилинку, пане Бренне.

Я чув віддалений гамір, ніби хтось затулив слухавку долонею, а тоді в моєму вусі зазвучав інший голос. Знайомий. І це вже не обіцяло нічого доброго. Зовсім нічого доброго.

— Бренне? Це — інспектор Ґюннар Маркюссен. Барбара Бломберг, на жаль, мертва.

— Мертва? Що сталося?

— Ще зарано робити висновки. А навіщо ти їй телефонував?

— Де ти є?

— Бренне! Просто відповідай на запитання, будь ласка! З якої причини...

— Ти в неї удома?