Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

вжити в контексті загрози війни. Кшептовський боявся, що, знаючи про небажання Заходу протистояти Росії, уряди наддержав обмежаться тим, що погрозять пальчиком, запровадять кілька символічних економічних санкцій і вічно повторять одні й ті самі слова. Як у 2014 році після анексії Криму, як у 2008 році після вторгнення в Грузію. Президент Франції поїде до Москви для переговорів, канцлер Німеччини виступить з декількома промовами з нотками стурбованості станом верховенства права та ліберальних цінностей у деяких європейських країнах (не згадуючи, в яких), а потім усі повернуться до звичайних справ, на чолі з прокачуванням газу по трубах, що пролягають на дні Балтійського моря. Цінності цінностями, а безробіття чи ціни на електроенергію не можуть рости, чи не так?

- У разі війни всі посольства будуть евакуйовані.

- Не наше. Планується, що частина команди залишиться. Включно з послом і службами з трьох літер.

Кшептовський задумався. У нього було непереборне відчуття, що Толяк розповідає йому не все. Кіка мовчала з нерозбірливим виразом обличчя. Можливо, він чогось від неї узнає пізніше.

- Тож вам потрібно усунути витік, щоб усе пройшло гладко.

- Нам потрібно закрити витік, щоб графік доставки залишався в секреті. Щоб було зрозуміло: справа не тільки в можливості атакувати той чи інший транспорт.

- Системи бойового управління залишаються в таємниці.

Толяк простягнув до нього палець і прикрив око, наче кажучи "бінго".

- Американці про це дуже дбають, – втрутилася Кіка.

- Так що у нас усі відразу каблуками клацають, – не втримався Кшептовський.

- У цьому випадку вони мають рацію.

- Чому янкі не роблять цього самі?

- Тому що вони думають, що це наша справа. І при цьому перевіряють орієнтацію Альянсу на тему, ефективність послуг і процедур.

Це мало сенс. Польща тільки починала свою роль прифронтової держави, і любов до американців була однобокою – влада з-за Атлантики підходила до справи набагато прагматичніше, розуміючи передусім мову інтересів і вигоди. Польща була потрібна янкі лише як політичний інструмент, сентиментів у них не було. Що, у свою чергу, було те, чого деякі польські керівники, сповнені високого обурення таким підходом до політики (який вони називали трансакційним), не могли зрозуміти.

- Я розумію твою роль. Ми з Кікою йдемо як хто?

- Американці видадуть вам документи про те, що ви є офіційними консультантами Держдепартаменту. З імунітетом. Це має відкрити всі двері, і вам не доведеться відповідати на жодні запитання. Якщо необхідно, зверніться до Джозефа Бронна.

- Чому б нам не поїхати, як самим?

- Українці відкривають двері американцям ширше, ніж нам.

- Наскільки я пам’ятаю, Бронн працює в ЦРУ.

- З цієї оказії він перейшов в інше міністерство.

Ще цікавіше. Вони мали працювати як нелегали під егідою дипломатичного захисту іноземної країни, а їх алібі забезпечував високопосадовець наймогутнішої розвідувальної служби світу, який працював під прикриттям як дипломат.

- Зброя?

- Що знадобиться.

- Українці про нас не знають?

- Вони знають про місію представників Держдепу.

- А наші?

- Міністр. І мій шеф. Я офіційно буду координувати охорону візиту президента.

- Президент їде до Києва?

- Двадцять третього.

- Ризиковано.

- Усі йому це кажуть. Але для нас добре, що він їде.

- Якою саме буде наша роль?

- Дізнаємося на місці. Діагностика. Оперативна робота. Спостереження. Проекти. Загальне: виявлення кротів. Усе, що ти робив усе життя.

Кшептовський зітхнув. Незаконна операція, яка безсумнівно передбачає застосування насильства. Перед війною. Без відома і згоди українців. З прикриттям американців, які, звісно, ​​все будуть заперечувати і навіть пальцем не поворухнуть, щоб допомогти, якщо щось піде не так.

Він підвівся. У кафе стало надзвичайно людно. Йому хотілося піти звідси.

- Поговориш з моїм шефом?

Толяк помітно розслабився. Він також підвівся. І був на півголови нижчим.

- Просто візьми свою зубну щітку, – сказав він. – Усе отримаєш на місці. Зустріч через годину.

Це було тиждень тому, у середу, 16 лютого.

За цей час йому навіть вдалося сподобатися його нове прізвисько: Оркан[10]. Воно мало силу і нагадувало йому гори. Він швидко навчився ним користуватися. Чому б і ні? Він зробив стільки речей у своєму житті, що розумів зміни, іноді дуже раптові. Сьогодні тут, завтра там, сьогодні робить одне, завтра інше, вчора наводив порядок, сьогодні його порушує. Він звик до цього. Решту Станіслав часу присвятив оволодінню основами української мови. Кіка, яка була набагато стараннішою і виявляла більшу здатність до вивчення мов, спонукала його докладати більше зусиль.

Подорожуючи потягом із Варшави до Києва, він сумлінно запам’ятовував фрази та слова, а також намагався вивчити топографію міста. Тож тепер, сидячи в машині на київській парковці, коли він почув дзвінок, то знав, куди йти, і відреагував без вагань. Толяк ще не закінчив говорити, коли Кшептовський розвернувся й натиснув на педаль газу.

Він їхав впевнено та швидко, порушуючи правила в розумних межах. Кажуть, що київську поліцію загалом можна заспокоїти невеликим хабарем, але переговори спричинять затримку, яку він не міг собі дозволити.

За ці кілька днів, проведених в місті на Дніпрі, він кілька разів ловив себе на думці, що йому тут зовсім не місце. Він не тільки не знав міста. Ні до українців, ні до України він ніколи не мав відношення, його знання обмежувалися одним туристичним візитом до Львова, десяток-другий років тому. Тоді він переважно їв і пив, насолоджуючись тим, що його мізерного доходу в цьому конкретному місці йому вистачало, щоб жити як король. Цей досвід важко назвати знанням.

Він не сказав цього Кіці.

Станіслав смикнув кермо, розвернувся з вереском шин і опинився на широкому і, як завжди, людному Хрещатику (він так і не міг зрозуміти незвичайності цього місця. Якась дивна суміш соцреалізму і модерну ХІХ ст.). тут, яку він ненавидів). Він проїхав Майдан Незалежності і повернув праворуч на Городецького.

Шини ревіли на гранітній бруківці, і було лише питанням часу, коли вони потраплять у занос.

В занос не потрапили. За сто метрів вулицю перекрила поліцейська блокада. Станіслав зменшив швидкість і покотився зі швидкістю пішохода до поліцейської машини, припаркованої навпроти. Відчинив вікно, впустивши ковток лютневого повітря, насиченого вихлопними газами.

– Мене звати Стен Боровий. Вона - Крістіна Брукс. Ми консультанти державного департаменту Ес-Ше-А, — сказав він напам'ять текст, а потім дістав вмонтований у пластик бейдж. На фото він виглядав молодшим, хоча, з іншого боку, рогові окуляри зробили його більш серйозним. – Ми допомагаємо українським спецслужбам. Ми повинні швидко дістатися до місця події.

Поліцейський був молодим і здавалося, стурбований своєю роллю. Він уважно переглянув обидва документи, не соромлячись, дивлячись на Кіку набагато уважніше, і водночас