Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Так вона сказала. Може, не повинна була того казати, бо у відповідь Куба роздер сорочку і вгородив собі ніж у груди по саме руків’я. Шарпнув ним ліворуч, шарпнув праворуч, сягнув рукою в закривавлену рану і вийняв звідти серце. Воно пульсувало у нього в руці, чорне в темряві ночі, спливаючи кров’ю і драглистими згустками.

Без жодного слова Куба подав серце Мальві. Дівчина глянула на нього очима кольору води. А потім узяла той дарунок і пішла собі.

XI. ПРО ТЕ, ЩО НЕ ДИВУЄ

Повідають, що тієї ночі на дожинки Хана Кольман танцювала на даху. Танцювала з руками, піднятими вгору. Танцювала, не переймаючись тим, що може впасти. Танцювала, ніби увійшло в неї ціле стадо дибуків[4].

Старий Мишка знайшов її на світанку в садку, повному відцвітаючих мальв. Вона скидалася на викинуту ляльку і вже починала холонути.

Усі в селі жаліли Хану, бо була вона добра й мила дівчина, хоча всього лиш жидівка. Жаліли, але не дивувалися. Адже воно мусило так закінчитися.

XII. ПРО ОСІНЬ І ПРО ЧЕКАННЯ

Повідають, що того року осінь прийшла вся червона. Осінь на Погір’ї завжди має барву іржі, але після того, як Мальва перебралася на двір у Седлиськах, здавалося, що гори палають. Такими вогняними були букові ліси.

Порослий диким виноградом, дім також, здавалося, горів. Айстри й пізні троянди несамовито буяли в саду, і гарніших не було в усій околиці. Навіть англійські сади Сангушків у Тарнові й французькі Любомирських у Ланьцуті не могли рівнятися із садом дідича Вікторина, пана усього лише жменьки сіл.

У садах був багатий урожай, яблуні й груші гнулися під тягарем плодів, хоча весною часто падав град, який понищив квіти, тож рік на яблука був не найкращий. І навіть виноградник, який вельможний пан Вікторин заклали були кілька років тому після повернення з південної Франції, був обсипаний гронами чорного винограду, а запах стояв такий, що здавалося, ніби це сонячна Тоскана, а не якісь там Седлиська в Пільзненському повіті в похмурій Галілеї. Шкода змарнувати стільки добра, тож треба було додати хамам по кілька днів добровільної панщини, щоб усе те зібрати. Така це була осінь.

Рослинність буяла не тільки поза будинком. Виткі рослини вдерлися до салону й кабінету вельможного пана, а в передпокої розляглися величезні гарбузи. У спальні все ліжко поросло маками, хоча пора на маки давно минула. Старого ж пана, Станіслава, який вже кілька років страждав від паралічу і їздив у кріслі на коліщатках, зовсім обплів духмяний повій, так що видно було з-під нього тільки гладенькі, як мармур, долоні. Довкола безперервно дзижчали бджоли, заповзали старому вельможному панові в рот і годували його пилком і пергою. Гості, які приїздили в дім — шляхта і окружні чиновники, — ступали обережно, щоб не розтоптати гарбузів, і відсували плющ із крісел, коли хотіли сісти. І жоден, буквально жоден навіть слова не промовив, що діється щось особливе. Потім виїздили і забували.

Раз тільки приїхав ксьондз канонік Мартин, двоюрідний брат пана Станіслава, молодший єпископ у Тарнові. Побачив гарбузи в передпокої, побачив усі оті над міру розбуялі плющі й пової. Зблід і почав відступати, шепочучи молитву до святого Михаїла Архангела. Тоді, однак, з’явилася Мальва й поцілувала ксьондза в уста. Цілувала його довго, аж дідич Вікторин почервоніли від обурення під бакенбардами. Коли скінчила, отець єпископ перетворився на шматок спорохнявілого дерева. Поставили його на заскленій веранді, де він обріс мохом і трутовиками, а бджоли зробили в ньому вулик.

Про все це знали в Камениці від вельможного пана Богдана Винярського, ветерана війни вісімсот дев’ятого року, який вже багато років гостював у Богушів, але любив зазирнути в корчму Кольмана й посидіти там два-три дні.

Дива коїлися також і в селі, хоча були це дива зовсім іншого штибу.

Одного вечора Куба Шеля вертався додому возом, у який був запряжений упертий мишастий. Віз глину для нової підлоги, а також крейду, щоб білити стіни й дерева на зиму. Дорога, як і колись, випала йому лісом. Добре вже сутеніло. Куба був би повернувся додому раніше, але мусив ще заїхати в Глобікову за ліками на камені для Старого Мишки. Хвороба-бо так йому допекла, що не тільки не міг висцикатися, але навіть встати з ліжка; добре, що жид Кольман був людяним чоловіком і не вигнав старого. Куба десь дізнався, що в Глобіковій, на землях вельможного пана Слотвінського, живе дід-громовик, який не тільки блискавки заклинає, але й варить чудодійні ліки від різних хвороб. Проте від села Куби до Глобікової досить далеко, і тому хлопець мусив вертатися в сутінках.

Повітря було легким, чистим, пахло жовтневим туманом, яким тягло від полів. Під кінськими копитами шурхотіло листя, віз ритмічно порипував. Куба задумливо придивлявся до власних віддихів, які перетворювались на пару, і потирав руки, аби розігріти їх. Час від часу торкався грудей, аби відчути серце, але ні — там нічого не було. Навіть найменшого стукоту. Нічого.

Коли він так їхав, до нього долинув спів: