Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

-- До того як я зустрів Амру, я ніколи не зустрічав нікого з силою як в тебе і Магістра Сірого Зуба. Я просто не знаю, що для вас нормально.

-- Те, що я збираюся спробувати, нормальним аж ніяк не назвеш, так само як громадянська війна, що розриває твоє місто на шматки, не є нормальною для Белларіуса. Обидві ситуації породжені обставинами і відчаєм. Ти повинен відноситися до них відповідно.

Якусь мить він обмірковував мої слова. Кивнув.

-- Що ж, принаймні в тебе є чари, -- сказав він.

-- Кілю, я скажу тобі таємницю, яку знає тільки Амра: я ненавиджу бути магом.

Він глянув на мене так, неначе тепер був переконаний, що я ненормальний.

-- Але в тебе добре виходить. Дуже, дуже добре. Так добре, що аж страх.

-- Звідки тобі знати? Ти бачив тільки мою невдачу.

-- По-перше, бо мені розповідала Амра. По-друге, бо я чув, що ти зробив з Фіском. По-третє, я був там вчора вранці, коли люди Штайнера намагалися пробитися в Цитадель. Якщо ти не потужний, тоді не знаю, що це слово взагалі означає. І я геть не розумію, як комусь може не подобатися мати силу.

-- Деякі люди чудово володіють арифметикою. Але це не означає, що вони хочуть все своє життя ділити в стовпчик.

-- Ми не говоримо про числа. Ми говоримо про магію! Силу!

-- За всяку силу доводиться платити, -- сказав я йому, але він похитав головою.

-- Ти не згоден?

-- З того, що бачив я, це безсилі платять, в той час, як сильні світу цього роблять все, що їм заманеться. – Гіркота в його голосі була незвичною, як на нього. Але я вирішив не наполягати. До того ж з його точки зору він мав рацію.

-- Гаразд, ходімо вниз, отримаємо посилку, -- сказав я.

-- Що вони принесли?

-- Силу іншого типу.

#

Цим разом Перрік Лід був одягнений в блідо-жовте, і замінив трикорн на щось схоже на оксамитовий мішок. Втім я знаю про моду стільки ж, що й про улюблену тітку імператора Шагула.

-- Магістре Лід. Ти мусиш познайомити мене зі своїм кравцем, -- сказав я на привітання, а він ввічливо посміхнувся.

-- Магістре Анградо, добрий день. Можна зайти?

-- Звичайно, -- промовив я, зняв обереги і відійшов, щоб вони могли затягнути чотири залізних скрині, кожна з неймовірно великим замком.

-- Чи не могли б ви, панове, винести їх нагору? – запитав я найманців. Кілька скривили пики, але невдоволеного бурмотіння я не почув. Мабуть, банк їм добряче платив. Це була різношерста компанія: Камлачерці, Люсернійці, мешканці Дев’яти Міст. Мені стало цікаво де Лід їх найняв, і я запитав його про це.

-- Белларія воює сама з собою, -- відповів він. – Такі конфлікти приваблюють найманців. Ти знайдеш готовий загін в порту, і значно більше в Джеддері.

-- В Джеддері?

-- Невеличке містечко на півдні, за болотами, до нього пів дня плисти, -- пояснив він мені в той час, як ми піднімалися на другий поверх. – Ті, що не схильні воювати за повстанців, чекають там, щоб їх найняли потенційні Синдики. Ті, що воліють повстанців, або не визначилися, коли сідали на корабель, опинилися тут, в порту Белларіуса.

-- Поставте їх під стіною, будь ласка, -- сказав я найманцям і вони послухалися. Тоді вони повернулися вниз по сходах, залишивши на вкритому пилюкою другому поверсі Цитаделі тільки Ліда, Кіля і мене.

-- Мушу з жалем повідомити тебе, що Вулкін і Бінт змогли виконати твоє замовлення тільки наполовину, магу.

Я підвів брови.

-- Поясни, будь ласка.

-- Через нестабільність, що зараз панує в місті, завтра о цій порі банк цілковито припиняє свою діяльність в Белларіусі. Те, що вони не змогли здійснити цілковиту виплату за твоїм кредитним листом, залишило на репутації банку незмивну пляму, і враховуючи цей факт, вони зменшили свою комісію на пів відсотка.

-- Я б сказав, що їхній жаль безмежний, але…

На це Ліду було нічого сказати.

-- Я повинен десь підписати, магістре? – запитав я його.

-- Звісно. Після того, як полічиш монети.

-- Впевнений, що в цьому немає потреби.

-- На жаль, мушу з тобою не погодитися, магу. Вулкін і Бінт обожнюють свої процедури і ненавидить будь-які аномалії пов‘язані з ними. Якщо ти не полічиш монети в моїй присутності і не підтвердиш, що все як належить, мене негайно звільнять.

Я зітхнув.

-- Гаразд, магістре Лід. Я б не хотів бути причиною тривожних аномалій.

Кіль пирхнув, я запитально глянув на нього.

-- Маги завжди так розмовляють, коли збираються разом?

-- Як, так?

-- Наче існує нагорода для того, хто використає найбільш чудернацьке слово.

Лід легенько всміхнувся. Я поміркував над його запитанням.

-- Фактично, так, -- нарешті вирішив я і повернувся до Ліда. – Ключі, прошу пана.

#

Переді мною лежало двадцять ланцюгів викарбуваних в Люсернісі. Двадцять тисяч марок. Я підписав і Лід зі своєю свитою пішов собі.

-- Хольгрене?

-- Так, Кілю?

-- Це ж їбати скільки бабла.

-- Так. – Хоча повинно було бути більше.

-- Що ти збираєшся з ним робити?

-- Дещо піде Мок М‘єну, щоб його бригада не посадила тебе на