Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

А де сьогодні мамонти? Їм фактично вдалося прожити значно довше, ніж неандертальцям: уважається, що останні мамонти жили на острові Врангеля – що на півночі найсхіднішої частини Сибіру – не так уже й давно, лишень 3600 років тому. Це майже вчора в масштабі давніх часів. Тоді цивілізація Стародавнього Єгипту перебувала в самому розквіті, а великі піраміди в Гізі вже тоді були тисячолітніми. Стоунхендж в Англії, мабуть, трохи старіший.

Старий Чікко, незахищена від вітру ялина, що досі росте на горі у шведській провінції Ємтланд, на час смерті мамонтів уже мала шість тисяч років. Вік старезного дерева встановлений методом радіовуглецевого датування старих шишок, знайдених під ялиною. Окрім того, 9500 років – це не вік ствола дерева, а вік вцілілих частин кореневої системи, які з часом пустили нове коріння. Жодна первісна частина Старого Чікко не дійшла до наших днів, але генетично – це та сама рослина з добіблійного часу.

Що ж забило останній цвях у домовину древніх мамонтів, другого великого переживця льодовикового періоду після неандертальців? Підозри вчених зводяться до добре знаних причин – зміна клімату та люди. Археологічні сліди з острова Врангеля вказують на появу людей на острові приблизно у той ж час, коли й вимерли останні мамонти. Ймовірно, частково їхня смерть спричинена спрагою, адже тоді рівень Світового океану піднявся й прісні озера, з яких мамонти пили, наповнилися морською сіллю. Водночас на острів, який став для них доступним у дедалі теплішому кліматі, прибули люди.

Учені ведуть балачки про відродження мамонтів шляхом прищеплення їхньої реконструйованої ДНК ембріонові сучасних слонів. Питання полягає в тому, який сенс матиме таке створіння. Світ, у якому жили мамонти, зник дуже давно, й вони не були лише набором усіляких генів. Ці звірі були стадними тваринами, що жили в складному соціальному контексті, який ніколи не вдасться відтворити, навіть за вдалого відтворення ДНК. Можна, певна річ, спробувати вкоренити їх у сучасне стадо слонів, але постає питання: як слони їх приймуть? І знову-таки: навіщо це робити, крім того, щоб довести, що це можливо?

Зі схожою проблемою, однак дещо глибшою – тому що вона дотична до того, що є людським, а що ним не є, – ми стикаємося у випадку з неандертальцями. Теоретично, ми могли б відродити первісних людей. ДНК неандертальців уже навіть реконструювали. Їхнє відродження нині є цілком іншою історією, на відміну від життя з нами від початку із гіпотетичних прикладів Сванте Пяебо. Легко уявити собі, наскільки жорстоко спробувати наново ввести доволі сонного неандертальця у світ, у якому майже повністю бракує знайомих йому ознак, а клімат не пасує йому ще більше, ніж раніше. Цей індивід неминуче сприйматиме майбутнє як циркову виставу, повну дивин.

Окрім того: навіщо взагалі турбуватися, зважаючи на те, що ДНК неандертальців, на відміну від ДНК мамонтів, принаймні частково живе в нас у середині. Наскільки велика частина нашого генетичного спадку походить від неандертальців, оцінюють по-різному, однак зазвичай ця цифра становить 2–4 відсотки від нашого ДНК. Міжнародна група вчених, очолювана вже названим Сванте Пяебо та Каєм Прюфером, провела секвенування генома зразка «Віндія 33.19», скам’янілої кістки ноги європейської неандерталки, знайденої в печері в Хорватії. Результат продемонстрував, що від 1,8 до 2,6 відсотка генома сучасної людини походить від неандертальців.

Це стосується насамперед неафриканців. Сучасні африканці, на відміну від усіх інших на планеті, майже не мають генів неандертальців, позаяк їхні пращури залишалися вдома, коли решта праафриканців пішла у великий світ. Корінні африканці сьогодення ніколи не проходили роздоріжжям й ніколи не зустрічалися з неандертальцями і передусім – ніколи не мали спільних з ними дітей. Саме тому ми, народжені в Європі сьогодення, хоч на краплю є неандертальцями. Достоту як і деякі вихідці з Далекого Сходу, Меланезії та австралійські аборигени мають дещицю ДНК денисівської людини. Денисівська людина – це ще один родич родом з Азії, споріднений із неандертальцями, але як вид – відокремлений.

Якщо ми хочемо заново познайомитися з неандертальцями, то можемо натомість подивитись у дзеркало і трохи попишатися цією частиною нас самих. І це не лишень прихована цікавість – гени неандертальців усередині нас не мовчать і не згасають. Їхній вплив на людей, починаючи від зовнішнього вигляду і закінчуючи поведінкою, важко переоцінити.

Перш ніж робити будь-які наступні висновки, варто згадати, що генетика – це пазл підвищеної складності, взаємодія безлічі генів різного походження. Неандертальці вплинули, наприклад, на те, як легко наша шкіра обпалюється на сонці в дитячому віці. Ці ж гени також можуть впливати на наш циркадний ритм, біологічний годинник. Дослідження показали: що північніше людина живе, то сильніше на її організм впливає ген ASB1, який вирішує, чи людина є совою за біоритмом або чи подобається людині куняти по обіді. Ген ASB1 походить від неандертальців далекої півночі, де темрява панувала більшу частину дня в холодну пору року. Там біологічний годинник не йшов із таким самим регулярним ритмом, як у тих, хто жив на далекому півдні.

Отож краплина генів неандертальців і досі жевріє в середині нас, проте мене не полишає думка, що ми також можемо бути носіями їхніх спогадів. Або ж радше спогадів про спогади, відлунням відлуння голосів протолюдей, що передавалися крізь тисячоліття від одного багаття до іншого.

З іншого боку, відтоді минуло сорок тисяч років, ба навіть більше. Уже насправді неможливо довести щось подібне. Проте це цікава історія, яку мені подобається розповідати своїм дітям перед сном.

Утім настав час збирати наплічник і вшиватися з цього великого роздоріжжя у часі й просторі.

Беззаперечно, наша присутність у Європі в ролі її хазяїв і, відповідно, відсутність неандертальців заледве була б реальною без ланцюжка подій, пов’язаних із кліматом, що почалися приблизно сто тисяч років тому й підштовхнули Homo sapiens покинути Африку.

Уміння наших новоприбулих предків пристосовуватися до дедалі примхливішої погоди льодовикового періоду дало їм перевагу над неандертальцями. Homo sapiens максимально користалися цією перевагою, що й призвело до зникнення неандертальців понад сорок тисяч років тому. І більше вони нікому не потрапляли на очі, за винятком того мигцевого, маленького відблиску в дзеркалі ванної, коли ранкове світло випадково падає під саме тим, правильним кутом.

3. Вас вітає голоцен

Сіное, друже мій, ми, мабуть, народилися перед кінцем світу, адже світ уже старий – тисяча двісті років спливло від побудови пірамід. Коли я про це думаю, хочеться опустити голову в долоні й плакати, наче дитя.

Міка Валтарі. Сіное, єгиптянин

Літуючи в дитинстві на архіпелазі Інґо у Фінській затоці, я вперше