Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аліна.
“Ох, Аліно! Помилася?”, - сварю подумки себе на чому світ стоїть й швиденько розтираю тіло сухим рушником.
Електричний чайник повільно починає кипіти. Плескаю у саму велику чашку окроп. Слід зігрітися, а то зуби цокотять. А ще заспокоїтися.
От за які такі гріхи? Наче усе життя була чемною дівчиною! Схлипую і роблю ковточки гарячого чаю. Нарешті можна дати волю почуттям. Відчуття, наче я знову маленька, бо дуже хочеться на коліна і теплих обіймів, і щоб по голові погладили та заспокоїли, що все минулося, що то був лише поганий сон. Та ж ні! Це реальність! Реальність в якій будинок на двох з бородатим бовдуром.
Після пригод з душем нарешті таки зателефоную майстру, щоб той відремонтував трубу в ванній кімнаті. Обіцяю собі, досьорбуючи з кружки чай.
Що тому Хотабичу нейметься?
Визираю у вікно. Мої речі акуратно складені на кріслі з ротонди, а сам бородань лагодить літній душ.
Звичайно, приємно спостерігати коли у чоловіка руки ростуть з правильного місця. Що не скажеш про мого колишнього.
Всередині знову почало неприємно шкрябати. Залізла під ковдру й накрилася з головою.
“Я злякався, що ти станеш останньою жінкою, яка побуває в моєму ліжку…”, - досі відлунням стукають у скронях його слова.
Таке собі пояснення, правда? Воно має виправдати те, що переспав з моєю найкращою подругою? Оце вже ні! Зрада в моєму розумінні - це завжди крапка!
Тож геть з життя таких наречених і подруг! Нічого, справлюся! І з тим “бородатим неподобством” теж!
Вранці прокинулася по будильнику. Невже цілу ніч була тиша?
Потягнулася й зіскочила з ліжка.
Визирнула у вікно. Галявина перед будинком теж порожня.
Найцікавіше почалося коли я повернулася додому після роботи.
Якщо чесно то в такій пікантній ситуації я опинилася вперше. Навіть розгубилася. Спочатку мені здалося, що жінку за стінкою душать, бо вона навіть не стогнала, а хрипіла. Потім видно “розспівалася” бо децибели почали зростати, а місцями навіть зашкалювати.
Звичайно в мене були сусіди: парочка пенсіонерів, яким інколи дорослі діти підкидали онуків. Інколи галасно, але до всього звикаєш.
Повечеряла, якщо взагалі можливо приймати їжу під такий “звуковий супровід”. Ще з годину понакидала кола по квартирі, але навіть увімкнений телевізор не заглушив жіночі вигуки.
“Та щоб вас!”, - промовила вголос, та додала ще з десяток лайливих епітетів, але вже пошепки.
Дійсно. Навіть гучні вечірки з грою на гітарі чи котячі співи так сильно не дратували, як ці звуки зараз.
Спробувала розібратися чому така реакція. Зійшлася на тому, що у цього здорованя є те чого немає у мене: друзі, а найголовніше - особисте життя. І блін, я таки розумію цю жінку і в такі моменти навіть заздрю їй.
Так. В мене є очі! І хоч я страшенно зла на сусіда, але можу оцінити коли чоловік привабливий, а коли ні.
Нарешті, коли вже почала закінчуватися друга година, не придумала нічого розумнішого як вибратися з будинку.
Загорнулася в плед і вмостилася в кріслі на порозі. Принаймні хоч не так гучно…
І знаєте, мене почала відвідувати думки, що досить… Треба визнати поразку. Можете назвати мене геть слабкодухою, але ж немає жодної впевненості, що наступна його дія не буде ще гіршою. По великому рахунку, він навіть не намагається мені дошкулити, а просто живе своїм життям насолоджуючись. Зустрічається з друзями, дівчатами… Це я не змогла існувати поряд. Це я примхлива егоїстка з травмованою попередніми стосунками психікою.
А от зараз я геть нічого не розумію. Наче привида побачила, навіть з місця підвелася.
- І тобі привіт! - Промовив Хотабич, який щойно увійшов у хвіртку будинку.
- Як…? - Навіть не знаю чи про себе чи вслух запитала я.
Що з цього галюцинація? Зорова чи звукова?
Він підозріло обвів мене поглядом, потім оглянув стіни будинку, напевно на предмет цілісності, поліз у кишеню за ключами. Щойно він відкрив вхідні двері то завмер прислухаючись, бо нарешті теж почув те що слухаю я вже другу годину.
- Здаєш помешкання погодинно? - Не втрималася від коментаря, от же ж не вмію вчасно прикусити язика.
Здоровань-сусід лише скоса на мене поглянув, наче я верзу якусь нісенітницю. Нарешті зайшов до домівки, а я з цікавості тихенько крадучись пішла слідом за ним…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок не для щастя, Олександра Малінкова», після закриття браузера.