Читати книгу - "Лінкольн у бардо"

Усередині, тісно затиснутий, я опинився частково й у батькові

І тепер точно знав, так би мовити, що він таке

Відчував, як лежать його довгі ноги   Як це — мати бороду   Вловлював смак кави у роті і, хоч і не думав про це такими самими словами, знав, що відчувати його у своїх руках пішло мені на користь. Справді, на користь. Може, це неправильно? Не по-божому? Ні, ні, він же мій, він наш, а тому я у певному сенсі сам маю бути тут богом; у всьому, що стосується його, вирішувати, як буде найкраще, — мені. Я ж переконаний, що для мене це було корисно. Тепер я знову його пам’ятаю. Знову. Пам’ятаю, який він був. Бо ж дещо уже й забулося. Але ось тут, переді мною, він, на око, такий самий, як і колись, костюм усе ще зберігає його запах, а між пальцями у мене — той неслухняний вихор на маківці, та й вага тіла добре знана: скільки разів він засинав у вітальні, і я відносив його нагору до…

Так, мені це на користь.

Я у цьому переконаний.

Це — таємниця. Така собі потаємна слабкість, яка дає мені силу, і тепер я, ймовірно, зможу краще виконувати свій обов’язок в інших царинах. Поза тим, завдяки їй швидше закінчиться цей період безсилля. Так чи інак, вона нікому не шкодить, а тому в ній немає нічого поганого. Отже, над усім цим розваживши, можна постановити так: нікому не звіряючись, я приходитиму сюди стільки, скільки захочу, і черпатиму з цих відвідин усю можливу користь аж доти, доки ця користь не вичерпається.

Потому батько прихилився до мене головою.

Любий мій хлопчику, сказав він, я ще до тебе прийду. Обіцяю.

віллі лінкольн

ХХІІ

Минуло, либонь, уже пів години, й урешті-решт той розтріпаний чоловік вийшов із білої кам’яниці і подибав геть у темряву.

Увійшовши у дім, я побачив, що хлопець сидить у кутку.

Мій тато, мовив він.

Еге ж, відповів я.

Він сказав, що прийде ще, повідомив хлопець. Пообіцяв.

Хтозна-чому це незмірно мене зворушило.

Чудо, озвався я.

преподобний еверлі томас

ХХІІІ

Приблизно о першій ночі сьогодні згідно з цим записом до головної брами прибув през. Лінкольн і попросив мене йому відчинити тож не дуже знаючи як бути і враховуючи те що він займає у даний час посаду президента високу як для нього самого так і для будь-кого іншого я впустив його хоч як тобі Томе відомо в інструкції сказано що після того як браму замкнули відмикати її можна не раніше приписаного часу тобто вранці та оскільки з цим проханням до мене звернувся сам президент я зіткнувся з непростою дилемою а ще трохи нетвердо тримався на ногах бо година була як згадано вище вже пізня і поза тим я трохи повеселився вчора у парку зі своїми дітьми Філіпом Мері та Джеком-молодшим тому був дещо втомлений і визнаю задрімав на хвилю за твоїм Томе столом. Я не запитував у президента що він тут робить або ще щось подібне тільки коли наші очі зустрілися він глянув таким відвертим дружнім трохи зболеним поглядом ніби хотів сказати що ж приятелю знаю виглядає це дещо дивно але в очах у нього була така потреба що відмовити йому я не міг адже щойно сьогодні поховали його хлопця тож можеш собі уявити як почувалися б і чинили ми з тобою Томе на його місці якби така доля спіткала твого Мітчела чи моїх Філіпа Мері або Джека-молодшого гаразд навіть і думати про таке не хочеться.

Приїхав він без кучера сам верхи на невеликому конику чим я був добряче здивований бо ж він усе-таки президент і всяке таке скажу ще що ноги у нього довжезні а коник низенький тож виглядало це так ніби до тієї бідолашної безталанної шкапини вчепилася якась комаха з людину завбільшки і потім звільнившись від тягаря та шкапина стояла якась така винувата зморена і тільки важко дихала ніби собі міркувала ото буде що розповісти іншим коненятам коли повернуся якщо вони ще не спатимуть а президент тим часом попросив ключ від склепу Керроллів і я йому дав а потім дивився як він побрів уперед поміж могилами і жалкував що мені забракло люб’язності бодай запропонувати йому ще й ліхтар бо свого він не мав тож так і рушив у той непроглядний морок ніби прочанин який вирушає у неходжену пустелю ох Томе як же сумно було на це дивитися.

Томе найдивніше тут те що пішов він уже дуже давно. Скільки я вже пишу а його ще нема. Де ж він Томе. Запропастився десь запропастився. Заблукав а може упав щось собі зламав лежить там і кличе на допомогу.

Щойно виходив надвір прислухався ні криків не чути.

Де він у цю хвилину Томе не маю поняття.

Може десь там під деревами приходить до тями після цих відвідин і хоча б має тепер змогу досхочу наплакатися на самоті?

Журнал сторожа за 1860—75 рр., цвинтар Оук-Гілл, запис Джека Мандерса вночі 25 лютого 1865 р. (цитується за домовленістю з Едвардом Сенсібелем).

XXIV

Переоцінити той цілющий вплив, що його справив на нашу спільноту цей візит, було б достоту важко.

ганс воллмен

Звідусіль виходили та виповзали, а подекуди вже й сором’язливо стояли, з недовірою і водночас із захватом заламуючи руки, ті, кого ми не бачили роками.

преподобний еверлі томас

Щобільше, на сцені якось стривожено дебютували особи, яких ми не бачили ще ніколи.

роджер бевінс ііі

Хто знав, що Іденстон — це крихітний чоловічок у зеленому вбранні і зсунутій набакир перуці? А Краввел — подібна на жирафу жінка в окулярах, з томиком легких віршиків її ж таки авторства в руках?

ганс воллмен

Лестощі, вияви поваги, посмішки, дзвінкий сміх, сердечні вітання — ось що було тоді на порядку денному.

роджер бевінс ііі

Чоловіки юрмилися під високим лютневим місяцем, схвально відгукувалися про побачений на інших одяг, а взагалі поводилися як звично: кóпали землю, жбурляли камінці й удавано обмінювалися стусанами. Жінки, закинувши назад голови, трималися за руки, називали одна одну «люба» і «дорогенька» й зупинялися під деревами, щоб звіряти навзаєм химерні таємниці, які впродовж усіх цих років усамітнення мусили тримали при собі.

преподобний еверлі томас