Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

На цей раз мене не турбують ні сновидіння, ні спогади. Виснажений жаром організм легко відключається. Посеред ночі ще раз доводиться пити чай і перевдягатися. Белі, як не дивно, справно чергує. У всякому разі, коли розплющую очі, вона тут, поруч, дрімає в кріслі біля каміна. Невеликий кошик із дровами вже спорожнів на половину, а це означає, що служниця сумлінно підкидає поліна в камін, не економлячи палива.

А варто мені тільки поворухнутися на ліжку, як служниця відразу схоплюється і кидається до мене.

― Леді Касія, що трапилося? ― схвильовано шепоче вона. ― Пити? Чи їсти? За потребою?

Її запобігливість трохи шокує. Здається за ніч вона стала ще більш уважною та дбайливою. Що сталося? Чому так різко змінилося ставлення? Невже мій опікун зробив цим недбалим слугам всипав гарненького прочухана.

Але ж я їхня леді, господиня та пані. Чому ж тоді мене намагалися вбити всіма можливими способами й не боялися гніву Езерта Каора? Чи не знали, що я під його заступництвом?

Уважно прислухаюся до сигналів організму.

― Спочатку за потребою, ― повільно відповідаю. ― А потім сніданок. Тільки не бульйон, Белі. Мене від нього вже нудить, ― примхливо морщу носа.

Вперше я зовсім не звернула уваги на те, чим мене годували, і тільки вдруге помітила на поверхні супу огидну плівку жиру. До того ж поки він до мене потрапляв на стіл, встигав охолонути, і жовта облямівка сала огидною бахромою обрамляла краї миски. Не дуже корисна їжа для ослабленого хворобою організму.

― Я спитаю у лорда Каора, ― служниця допомагає мені підійнятися і зробити свої справи. А потім знову укладає у ліжко.

― Не треба нікого питати, ― невдоволено хмурюся.

Ось що-що, а свій раціон я й сама чудово можу скоригувати.

― Але як же? ― Округлює очі Белі ...

Здивування дівчини настільки глибоке, що це вже починає дратувати.

― Так… ― скриплю зубами. Перебувати в ролі безправної нетямущої дитини вже набридло. Тим більше коли розумію, що сама є в душі мало не ровесниця свого опікуна. ― Скільки мені років, Белі?

― Вісімнадцять леді? ― чітко й трохи здивовано відповідає служниця.

Руки дівчини нервово смикають поясок сукні, скручуючи його кінці в якісь дивні вигнуті джгути.

― А хіба у вісімнадцять я не вважаюсь повнолітньою? ― з натиском вимовляю. Служниця нервується ще більше.

― Повнолітня, м-м-м-міледі, ― починає заїкатися.

― От і розібралися, ― знесилено відкидаюсь на подушки. ― Отже, ніякого бульйону. Можна кашу з вершковим маслом, ― починаю виколупувати з пам'яті, які страви тут найбільш поширені і які любила Касія. ― Сир із ягодами. Є якісь? ― Поспішно уточнюю. Адже я навіть не знаю, яка зараз пора року. А побачивши ствердний кивок Белі, продовжую: ― Або манний пудинг, наприклад. Хліб свіжий з маслом та медом.

― Як скажете, леді, ― бурмотить служниця. Але в її погляді прозирає мовчазне несхвалення.

Спочатку в голову приходить думка, що просто страви, які я назвала, надто дорогі. Все ж лорд і леді Торнед померли, і невідомо хто займався господарством. Раптом маєток на межі занепаду. Але чомусь внутрішньо впевнена, що керуючий тут вірою і правдою служив батькові, був чесний, кмітливий і дуже сумлінний. Голодна смерть у злиднях точно ні мені, ні мешканцям замку не загрожує.

Коли служниця йде, я, чесно кажучи, ще деякий час дивлюсь насторожено на двері, очікуючи побачити розлюченого опікуна. Не віриться, що чоловікові не донесли про моє самоуправство. Але дерев'яна стулка залишається закритою і відчиняється лише тоді, коли в покої прослизає все ще незадоволена Белі з тацею, на якій парує тарілка вівсянки та кухоль якогось відвару, що приємно пахне м'ятою, мелісою та липою. На додаток на тарілці скибка білого хліба з вершковим маслом та у розетці прозорий мед.

Відразу берусь до їжі, а потім прошу мені допомогти ополоснутися над тазом. Тіло, що пропотіло за ніч, прагне чистоти й свіжого одягу.

Белі знову бурчить, але більше не суперечить. А як тільки я знову опиняюся в ліжку, через суміжні двері, не обтяжуючи себе стуком, заходить опікун.

― Лорде Езерте, ― Белі, злякано пискнувши, тут же присідає в кніксені.

Недбалим жестом чоловік відсилає її геть, і дівчина, полегшено зітхнувши, хапає тацю з напівпорожніми мисками й зникає за дверима.

― Як ти почуваєшся, Кассі, ― присідає на край ліжка і кладе руку мені на чоло.

Насилу себе стримую, щоб не пересмикнути плечима від неприємних відчуттів.

― Добре, лорде Каор, ― тихо відповідаю, насторожено спостерігаючи за виразом очей несподіваного відвідувача.

Те, що він вдирається в мої покої, як до себе додому, мені відверто не подобається.

― Ох, Кассі, ― чоловік усміхається одним лише куточком рота. ― Який я лорд Каор. Для тебе я просто Езерт, можна Ез.

У його голосі ясно вчувається спокуслива хрипота, але тепер я чудово знаю, чому він такий уважний до мене. Принаймні, частково знаю. І вже точно не дам себе обдурити. Головне дізнатися, чи погодився батько на наші заручини, і наскільки влада опікуна наді мною абсолютна і безмежна. Бо час уже брати своє життя у свої ж руки.

― Хіба це доречно? ― підіймаю брови. ― Ви друг мого батька, і набагато старший…

Думку не закінчую, натяк і так гранично прозорий. Але, попри лютість, що мигнула в погляді Езерта, ні краплі не шкодую про нього. Все ж таки варто відразу підкреслити, своє ставлення до чоловіка. Можливо, така відверта демонстрація зможе остудити неприродний потяг до мене.

― Чому ж, люба? ― швидко бере себе до рук опікун. Його долоня з мого чола зісковзує на щоку, пестячи, проходить по ній кісточками пальців. ― Ми ж тепер одна… родина…

Ковтаю грудку в горлі й вичавлюю посмішку. Слова про сім'ю звучать настільки двозначно, що це відверто лякає.

― Як скажете…те, Езерте… ― трохи запинаюся. Дуже незвично звучить з моїх вуст його ім'я. Незвично і неправильно...

― От і чудово! ― сяє чоловік і, несподівано по-батьківськи цілує у чоло. Повільно підводиться. Моя запинка, зважаючи на все, його ні крапельки не бентежить. ― Я зайду ввечері, ― обіцяє. ― Одужуй, люба.