Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Я ж не п’ю, Фанні.

— Дурниці. Ти глянь на себе в дзеркало. Пий! — вона граційно закружляла, наче один з отих дивовижних бегемотів із Діснеєвої «Фантазії», що раптом стали легкі, як пір’їнки, а потім страховинним і дивним громаддям угрузла в своє беззахисне крісло.

Ще не дограв перший бік платівки, як я вже плакав.

— Ну, ну, — прошепотіла Фанні, знову наливаючи мені в келих. — Ну ж бо, не треба.

— Від Пуччіні я завжди плачу, Фанні.

— Я знаю, любчику, але ж не так гірко.

— Ваша правда, не так гірко, — я відпив половину вина з келиха. То був «Сент-Емільйон» урожаю 1938 року, з доброго виноградника, принесений кимось із багатих приятелів Фанні, що їхали до неї через усе місто щиро погомоніти, посміятися, відвести душу в товаристві одне одного, незалежно від того, чиї статки більші. Колись я бачив, як піднімалися старими сходами родичі Тосканіні, й зупинився, даючи їм дорогу. А одного вечора назустріч мені спускався Лоуренс Тіббетт, і ми розкланялись. Вони завжди приносили до розмови найкращі вина й завжди йшли від Фанні усміхнені. Центр світу може бути для людини де завгодно. От він і був тут, на другому поверсі багатоквартирного будинку на злиденній околиці Лос-Анджелеса.

Я витер сльози, що накапали мені на рукав піджака.

— Розказуй, — мовила прекрасна товстуля.

— Я знайшов мертвого чоловіка, Фанні. Та ніхто не хоче мене вислухати!

— Боже мій! — рот у неї розтулився, і її кругле обличчя стало ще кругліше; очі злякано розширились, потім лагідно й співчутливо втупились у мене. — Бідолашний хлопчина. І хто ж він?

— Один із тих симпатичних дідів, що завжди сидять у павільйоні біля кінцевої станції, де продаються квитки на приміський трамвай. Вони засідають там ще від тих часів, коли Біллі Санді вдався до Біблії, а Вільям Дженнінґс Браун виголосив свою знамениту промову.[8] Я бачив їх у тому павільйоні ще коли був хлопчаком. Чотири діди. Здавалося, вони сидітимуть там вічно, немов приклеєні до дерев’яної лави. Я, мабуть, і не зустрічав жодного з них деінде в містечку. Вони просиджували там цілі дні, тижні, роки, курили люльки чи сигари, балакали про політику й судили-рядили, як дати раду країні. Коли мені було п’ятнадцять, один із них поглянув на мене й спитав: «Ну, а ти, хлопче, коли виростеш, то змінюватимеш світ тільки на краще, еге ж?» «Так, сер!» — відказав я. «Сподіваюся, так і буде, — промовив він. — А ви, товариство?» «Так», — озвалися всі й усміхнулись до мене. То от, старий, що тоді мене запитував, і є той мрець, якого я знайшов минулої ночі у лев’ячій клітці.

— У клітці?

— У воді, в каналі.

— Ну, тоді тобі необхідно послухати ще трохи з «Тоски».

Фанні зрушила з крісла, мов снігова лавина, високою хвилею перекотилася до патефона, добре накрутила пружину й тихенько, наче Божий шепіт, опустила голку на другий бік платівки. А коли залунала музика, вона повернулася до свого крісла — бліда й велична, безмовна й смутна, як корабель-привид.

— Я знаю, чому все це так тяжко тебе вразило, — озвалася вона нарешті. — Причина одна — Пег. Вона й досі в Мексиці, опановує науку?

— Ось уже два місяці. А мені здається — два роки, — відказав я. — О Боже, я такий самотній!

— І надто вразливий, — докинула Фанні. — А чом би тобі їй не зателефонувати?

— Ну що ви, Фанні, такого я не можу собі дозволити. А замовляти розмову за її рахунок не хочу. Лишається тільки сподіватись, що вона сама з дня на день мені зателефонує.

— Бідолашний хлопчина. Страждає від кохання.

— І від смерті. А найстрашніше, Фанні, що я навіть не знав, як звуть того старого! Хіба це не ганьба?

Другий бік «Тоски» остаточно добив мене. Я сидів, похнюпивши голову, і сльози скапували з кінчика мого носа у келих із вином.

— Ти занапастив свій «Емільйон», — лагідно мовила Фанні, коли платівка скінчилась.

— Тепер я місця собі не знаходжу, — сказав я.

— Чому це? — Фанні, громадячись біля патефона, нагострила нову голку і знайшла веселішу платівку. — Чому?

— Хтось убив його, Фанні. Хтось запхав його в ту клітку. Ніяк інакше він не міг там опинитись.

— Ой лишенько, — зітхнула вона.

— Коли мені було дванадцять, одного з моїх дядьків у східних штатах убили грабіжники, вночі, просто в його машині. На похороні ми з братом заприсягнися знайти вбивцю й розправитися з ним. Одначе він і досі живе собі десь. Та це сталося давно і в іншому місті. А тепер усе воно тут. Хто б не втопив старого, а той чоловік живе десь за кілька кварталів од мене у Венеції. І коли я його знайду…

— Ти віддаси його в руки поліції, — Фанні важко, але лагідно нахилилася вперед, до мене. — Треба добре виспатись, і тобі стане краще, — тоді пильно придивилась до мого обличчя й сумно, наче на моєму похороні, промовила: — Ой ні, тобі не стане краще. Ну що ж, роби своє. Будь таким самим дурнем, як усі чоловіки. Боже, що за доля в нас, жінок: бачити, як ці дурні вбивають один одного, як убивці вбивають убивць, а самим стояти збоку й лише волати до них, щоб спинились, і не бути почутими. Невже й ти не чуєш мене, любчику?

Вона поставила на диск іншу платівку, легенько, наче ніжним цілунком, опустила на неї голку, а тоді припливла назад і торкнулася моєї щоки пухкими й рожевими, як пелюстки хризантеми, пальцями.

— Прошу тебе, будь обережний. Не подобається мені та твоя Венеція. Поночі на вулицях обмаль світла. Та ще оті бісові нафтові помпи стугонять цілу ніч без угаву, мовби ридають по комусь.

— Венеції я не боюся, Фанні, ні Венеції, ні того, що в ній чигає.

Чигає, стоячи у темних коридорах, подумав я, за дверима старих чоловіків і старих жінок.

Фанні обернулася гігантським льодовиком, що навис наді мною.

Мабуть, вона знову придивлялася до мого обличчя, де все було як на долоні і ніщо не могло сховатись. І вона мимоволі позирнула на власні двері, так ніби за ними майнула якась тінь. Її інтуїція приголомшила мене.

— Що б ти не робив, — долинув її голос із глибин стоп’ятдесятикілограмової гори плоті, нараз охопленої страхом, — не принось свого діла сюди.

— Смерть — не така річ, яку можна принести із собою, Фанні.

— Ой ні, саме така. Добре витирай ноги, коли входиш у дім. Ти маєш