Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Далі все за встановленим сценарієм: я безцеремонно кинута на ліжко, Дрого грозовою хмарою нависає зверху. Оманливо спокійний вираз обличчя видавали очі, що палали від ледве стримуваної люті. Повітря навколо дзвеніло від напруги. Я ледве жива від страху забула, як потрібно дихати.

- Анно, ти ж не хочеш, щоб через тебе вмирали люди? - цікаво, коли він розлючений на мене, його голос на автоматі стає ласкавим?

З очей мимоволі потекли сльози.

- Ні! Будь ласка, - жалюгідно залепетала я. - Я просто хотіла допомогти...

- Допомогла? - усміхнувся він.

Сльози вже застилали очі, і я заморгала, намагаючись прояснити погляд. Підборіддя стиснули грубі пальці.

- Дивись на мене! - тепер голос звучав владно, сильно, жорстко, брутально, - Рабів і полонених тут б'ють, катують, ґвалтують, вбивають! Так було, є і буде! Такий закон цього світу! Виживають тільки найсильніші. Такі, як ти, тут лише худоба, що існує для того, щоб приносити задоволення різного характеру! Ти жива завдяки МНЕ! Тебе ніхто не зачепив завдяки МЕНІ. Не ускладнюй! Якщо не хочеш зайвий раз бачити навколо себе трупи.  

Ось так от "ввічливо" "попросив" не лізти куди не просять.

- Ти мене зрозуміла?

- Так, - іншої відповіді не існувало.

Дрого, скрипнувши зубами, різко відійшов до вікна.

- Мені не подобається страх у твоїх очах. Ми це вже проходили. Я хоч раз зробив тобі боляче? 

 "- Ні! Ти жодного разу не зробив мені боляче. Навіть зовсім навпаки. У фізичному плані. Ти просто на моїх очах відрізав людині руки, кількох байдуже вбив. Я вже мовчу про решту енну кількість убивств, твоїми руками або наказами. Ти маєш рацію! Такий цей світ! Тут подібне вважається нормою. Але я виросла в іншому світі, де вбивство карається, аж до смертної кари в деяких країнах. Ти зі сказом дивишся на мене після того, як відірвав людині голову голими руками. Як же тобі пояснити свій страх?! Ах, так! Проблема ще в тому, що в будь-який момент я тобі набридну. А те, як ти ставишся до колишніх пасій, я наочно спостерігала зовсім недавно." - Ось так от правильно потрібно було відповісти на запитання.

- Ні..., - ледве видавила із себе. 

- Тоді що? Дві причини ми вже відкинули, - він наполегливо намагався дістатися до суті проблеми.

"- Я не хочу з тобою говорити! Вірніше, я не можу з тобою говорити, як із нормальною звичайною людиною! Навіщо ти, взагалі, зі мною розмовляєш? Ти мене просто трахаєш. Якого тобі взагалі хвилює, що я відчуваю?!" - так би я відповіла, якби це була розмова на рівних, що в принципі одне інше виключає.

- Я не знаю, - а так вийшло.

Дрого повернувся до мене з поглядом, що м'яко означав "ти виносиш мені мозок!". Господи, чому він з усіма такий незворушний, а зі мною надто вже емоційний? За що мені це покарання? До речі!

- Тебе ВСІ бояться! - пошепки видала я вагомий аргумент.

Він важко зітхнув і підійшов до мене. Легко підхопивши за талію, поставив на ліжко. У такому положенні мої очі були лише на кілька сантиметрів нижче за його. Не прибираючи рук і гіпнотизуючи мене своїм поглядом, він просто сказав:

- Ти не все! Ти. Моя. Жінка. Я ніколи не заподію тобі шкоди. Але якщо зрадиш мене - я тебе вб'ю!

Я не дурна, і бачила, що небайдужа йому, але постійний страх і невпевненість у завтрашньому дні спотворювало реальність, роблячи її ефемерністю. Сумніви ні на хвилину не покидали мене. Дрого ніколи не кидає слів на вітер і нічого не говорить просто так. І я повірила! Тіло повільно почало наповнюватися ейфорією. Страх відступив. Не повністю, звісно, адже переді мною стояв дуже небезпечний і жорстокий чоловік, який обіцяв мене вбити за зраду. Мені просто потрібен час!

- Я тобі вірю! - тихо сказала я, за що була винагороджена кривою, але дуже чарівною посмішкою. 

- Хочеш випити? - пам'ятаючи мою тягу до алкоголю після стресу, запропонував він.

- Ні. Хочу помитися! - я все ще перебувала в шоковому стані й хотіла побути наодинці.

Дрого кивнув, відпускаючи мене.