Читати книгу - "Тарасові шляхи"

Яринка стояла, і сльози текли по щічках. Вона не витирала їх, боялась ворухнутися. Вона зрозуміла — він нарочито признався, щоб бити перестали.

Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові:

— Щоб я ще своє на них витрачала! Хай їхня мати розплачується своїм добром.

А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п'ять копійок і дременув з ними на вулицю.

— У, мамій клятий! — схлипнула Яринка і побігла до комори.

— Тарасику, — зашепотіла вона, — я бачила, то Степанко вкрав!..

СПАДЩИНА

Місяць березень брехливий і зрадливий — то до зими тулиться, то до весни; то пригріє сонечко, зашумлять струмки з гір, вибіжать діти мало не босі, стрибають, співають; а вночі раптом розсердиться мороз, що сонце йому віку збавляє, заскрегоче, зарипить, і знову на ранок усе кригою взялося. Поїхав тато в березні аж у Київ — панське добро якесь возив, застудився, занедужав. Приїхав — не пізнати його. Вже на що мачуха — і та перелякалася. Воно, правда, і мачусі жити непереливки, з такого життя доброю не станеш: дітей — як гороху, а злиднів — як у пана добра. Треба б було батькові хоч трохи полежати, та де там — женуть на роботу.

— Іди, іди, ледашо, — гримає прикажчик, — давно на стайні не був, різок не куштував!

А з панщини принесли тата. Вже погляд був каламутний. Як поклали тата на лаві, сказав:

— Приведіть усіх.

Усі діти зібралися, усі родичі.

— От і смерть прийшла,—ледве вимовив тато.-Хату Микиті залишаю, він старший, — і почав усіх обділяти. — Реманент — Йосипові, скриню з материною мізерією Яринці і Марійці...— Зупинився поглядом на Тарасові,, вже з трудом сказав:—Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо—для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!

Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало.

Сіли родичі радитися, що з дітьми робити.

— Треба Тараса кудись у наймити... — мовив якийсь, із дядьків.

— Хай до мене йде, свині пасти,—обізвався Павло.— Гаразд, Тарасе, підеш?

Тарас спідлоба глянув на дядька — згадав, як той катував його, безвинного. Та ще згадав батькову спадщину —ні, може ж із нього щось-таки й вийде!

— Ні, не піду. Я сам собі знайду, де мені жити!

І тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбинку каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі-долі, і почала доля його чесати, як мачуха.

ПО ДЯКАХ

Коло церкви, осторонь від інших хат, як сумна, покинута всіма вдова, без садочка, без подвір'я стояла школа. Була це звичайнісінька собі хата під соломою, тільки більша, просторіша за інші хати, ну, така завбільшки, як шинок. Але й від шинку вона відрізнялася, бо була куди брудніша і занедбаніша, ніж шинок; вибиті шибки, роками немазана, порепана долівка, сірі брудні стіни — отакий був "храмі науки" в Кирилівці, і царював там неперевершений п'яничка — дяк Богорський.

Та все ж таки він учитель. Він битиме — так і дядько ж Павло битиме,— та й хто не битиме? Але ж у школі можна і дечого навчитися, а вже ж так хочеться Тарасові вчитися! Увечері до Богорського і постукав Тарас.

— А кого там нечиста сила носить? — обізвався дяк, відриваючи погляд від чарки: все йому здавалося, що в чарці щось стрибає, і ніяк він не міг розгледіти що. Він уже підносив чарку і до носа, і до очей, і, перехиляючи навіть її в рот, косив очі, щоб побачити, хто там стрибає, але, так і не вгледівши, наливав собі іншу. І з іншою повторювалося те ж саме. Оцю поважну справу і перервав прихід Тараса.

— Це я, пане дяче, — мовив не зовсім сміливо Тарас, зайшовши в хату.

Каганець ледь блимав на припічку, і чудернацькі тіні стрибали по стінах та стелі.

Ніби стрибало й густе павутиння по кутках, і широкий дяківський бриль, і трійчатка — символ влади всіх учителів, і зовсім чудернацьким привидом здавалася повішена на гвіздок ряса не ряса, свитка не свитка, просто щось таке, схоже на дяківську одежину.

— І хто ото швендяє по ночах, аки лукавий, і не дає пастирю божому заглибитися в думках своїх? — плутаючи язиком, спитав дяк.— І хто ти такий, отроче, будеш?

— Пане дяче, хіба ви не пізнали? Я Тарас, Тарас Шевченко, тато мій умерли, я й прийшов до вас...

— Іди, іди з богом, поки я тебе патерицею не погнав, самому їсти нічого!

— Та ні ж бо, я прийшов у школу, я буду вам за наймита — і воду носитиму, і все робитиму, тільки житиму в школі і вчитимусь у вас.

Дяк ще дивився п'яним потьмареним поглядом, нарешті ніби щось проясніло в його обважнілих очах.

— Так ти той отрок, що читав над батьком псалтир?

— Еге ж, пане дяче.

— Ти б же й сказав відразу, хто ти — нерозумний єси ти, нерозумний. Де твоє добро?

— Та ось зі мною, — мовив Тарас, показуючи на торбинку із своїм навчальним знаряддям та на стару діряву батькову свитку, що була на плечах.

— Хай господь бог бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе,— сказав дяк, піднімаючи вгору брудний палець з гачкуватим