Читати книгу - "Тарасові шляхи"

його не пожаліє... Нема Катрусі, нема матінки, може тільки Яринка заплаче. Е ні, не треба вмирати, — мачуха ще дужче Яринку битиме і Марійку, бідну, сліпеньку, обіжатиме, і ніхто за них не заступиться, бо Микита завжди з татом. Ні, краще не вмирати, краще піти світ за очі і вивчитись, усе вміти прочитати краще ніж дяк, уміти все списати й намалювати отакі візерунки, як на дяківській книжечці, і тоді прийти і забрати і Яринку, і всіх своїх, і кучеряву сусідську Оксаночку, і жити десь там, де й панів навіть нема".

У таких мріях Тарас заснув... Прокинувся — вже день до вечора хилиться, вже нема яскравих смуг від сонця на темній зелені кущів. Захотілося дуже їсти. Знову закрив очі. Голосів ніде не чути, тільки де-не-де шелесне гілка, як пташка перелетить, та заворушиться трава, як пробіжить зелена ящірка.

"Тут гарно... — подумав Тарас. — Тут не знайдуть. Не повернуся я до хати. От коли б тільки їсти не хотілося. Хіба знову заснути?"

І раптом він почув, що гілки шарудять дужче, ніж від пурхання пташок.

"Невже знайшли? — стислося серце, і навіть ноги похололи.— Знову битимуть!" Захотілося зіщулитись у такий малесенький клубочок, як та грудочка землі, і десь сховатися під корінь, під листочок, щоб нікому, нікому не видно було. А шарудіння дужчає.

— Тарасику! — раптом почув він шепіт. — Тарасику! Де ти? Це я...

— Яринка! — мало не скрикнув Тарас, і сльози радості заблищали в сірих очах.— Яринка! Знайшла!

— Тарасику,—зашепотіла Яринка, притулившись до нього і невимовно радіючи, що знайшла-таки його.— Я так тебе шукала, скрізь шукала — і в стодолі і на леваді. Тарасику, я тобі їсти принесла, — і вона витягла з-за пазухи дві печені картоплини. — На, їж. Як усі ляжуть, я тобі ще принесу.

— А як там дома?

— Ой гніваються, ой лаються!—зітхнула Яринка.— Тарасику, а ти, правда, не брав грошей? Як брав, поверни їм краще.

— Ти мені не віриш? — мовив Тарас. — От хрест тобі святий, нехай мене грім на цім місці вб'є, якщо я брав! — Він дивився так гірко і сумно, що Яринка без присяги повірила б.

— А коли ж ти додому вернешся?

— Я зовсім не вернуся... я тут житиму. Хіба тут погано? А ти ж іще прийдеш? І не потурай їй, чуєш? Нехай вона сказиться!

Коли другого дня Яринка прибігла потайки від усіх до Тарасика, вона не впізнала ні його, ні тих кущів. Тарас, веселий, щось приспівуючи собі під ніс, робив з гілок невеличкий курінь.

— Бач, як тут добре, — засміявся він, уминаючи кукурудзу, що принесла Яринка.

— А й справді добре! — засяяла усмішкою Яринка. — Краще, ніж у нас у хаті.

— От давай ще стежечки поробимо і піском посиплемо, ти від ставочка принеси, і буде зовсім, як у поповому садку.

Забулося швидко горе. Удень Тарас лагодив свій курінь, стежки притоптав навколо. Прибігала Яринка, раз і кучеряву Оксаночку привела. Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у хвартушку, а потім насмілилася і віддала йому двоє червонобоких яблук. Вони сідали й гуляли в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки, — він умів вигадувати таке різне! А ввечері він дивився на темне небо, на зорі і мріяв: як буде великим, то ніхто, ніхто вже не насмілиться його побити, бо буде він гайдамакою.

Отак і прожив він чотири дні. Яринка носила їсти, і було втікачеві зовсім непогано.

Та на п'ятий день трапилося лихо. Степанко вже давно помітив, що все бігає Яринка кудись в один бік, от і присікався до неї:

— Куди ти біжиш? Що ти несеш? Що ти там за пазухою ховаєш?

— Нікуди я не біжу і нічого я не несу, — огризнулася Яринка.— Яке тобі діло?

Та хоч миршавий і слабий Степан, а вредний був, капосний хлопець, вистежив-таки!

— Мамцю!—затяг він.—А я знаю, де Тарас, до нього Яринка бігає і їсти йому носить!

— Ой, чи чуєте ви, люди добрі, — заверещала мачуха, — об'явився злодій, об'явився! Якби він не крав, то й не тікав би і не ховався! Ану, ходімо та приведімо цього розбишаку!

З нею пішов і дядько Тарасів Павло, великий п'янюга і великий катюга. У той день якраз ні на що було похмелитися йому, от і був він лютий-прелютий, як ніколи.

Тарас саме приліплював на стіни свого куреня шматки сірого грубого паперу, який йому Оксаночка в подарунок принесла і який він розмалював — хрести та квіточки,— коли раптом його за ноги схопили, немов лещатами.

— Ану, йди, волоцюго, шибенику, такий-сякий! — І міцні руки дядька Павла витягли його з чарівної схованки на світ божий, злий, немилосердний світ!

Так уже били Тараса, так били, що й не чув він і не розумів нічого.

— Та киньте його, — мовив солдат, — хай уже мені недоля.

— І що ви кажете, — скипіла мачуха, — щоб на мою хату та така неслава!

— Признавайся, ти взяв гроші? — гримав дядько.— А то всю шкуру здеру.

І Тарас не витримав:

— Я... — ледве чутно вимовив він.

— А, признався, — закричала мачуха.

— Признався! Признався! — застрибав Степанко.

— Де ж гроші? Кажи, де гроші?

"Де ж гроші? — подумав Тарас. — Що ж їм сказати?"

— Кажи, бо вб'ю!

— Закопав... у садку закопав...

Яринка стояла ледве жива з остраху — адже він присягався їй, що не брав.

— Де ж закопав? — не відчеплювався дядько. Закопав... я їх не брав...