Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Мія

Тахікардія погрожувала змінитися зупинкою серця від того, що відбувається навколо.

Свист куль, поранення грабіжників, погоня та розлючений чоловік, який, певна, покарає мене, як тільки поверне додому. Його хвора гіперопіка і любов до брудних ігор підштовхнули мене до найдурнішого вчинку в моєму житті: я вирішила використати викрадення як втечу.

Нехай я не дістала компромат на чоловіка, але він тепер, насправді, і не потрібен. Я вибралася за межі будинку без охорони. Виїду з міста до села без зв'язку та нормального транспортного сполучення. Туди, куди автобус ходить у найкращому випадку раз на тиждень. Головне, подалі від Артема.

Поміняю ім'я та заживу собі спокійним життям без щоденного страху, побоїв та приниження. 

Тільки почуття уявної волі швидко зникло, коли я не помітила дихання у підстреленого грабіжника.

— Ян, здається, Нік не дихає, — здавлено прошепотіла.

Очікування різкої зупинки автомобіля чи грубого матюка виявилися марними — Ян продовжував вести машину, як ні в чому не бувало. 

— Ян, ти чуєш?! — сильно вдарила долонею по спинці сидіння водія. — Нік не дихає!

Але він навіть не обернувся, а лише удостоїв короткою фразою:

— Перевір його пульс.

Може у нього стрес? Або як розуміти таку байдужість?

Розстебнувши манжети сорочки, я гарячково намацала чітко пульсуючу частину зап'ястя. Але як таке може бути... Це означає, що він живий...

— Злякалася, лялечко? — смикнувся Нік, від чого я несамовито заволала на всю машину. 

Здається, я скоро онімію від постійних криків. Хлопці ж, навпаки, зайшлися у нападі сміху.

— Ідіот, — я відштовхнула його і посунула ближче до вікна, — і жарти в тебе ідіотські.

— Нік не дихає, — пискляво спародіював мене, продовжуючи знущатися, — Ян, ти чуєш? Нік не дихає!

От і допомагай їм після такого.

Очі неприємно защипало від образи і я, притулившись чолом до скла, непомітно витерла поодинокі сльози. Не вистачало ще розплакатися, як маленькій дівчинці, через їхні провокації.

— Нік, ти справді переборщив із жартом, — раптово суворим батьківським тоном промовив Ян, — я то звик до твого специфічного почуття гумору, але сторонні люди про нього не знають. Хоча, визнаю: я сам мало не повівся.

— Я просто хотів розбавити ситуацію після нашої божевільної пригоди, — стримуючи смішок, виправдовувався Нік, — сиділи всі такі серйозні.

— Куди ми їдемо? — спитала, щоб перейти на іншу тему.

— Потрібно змінити машину, — пояснює Ян. 

— А далі?

— А далі ми висадимо тебе на найближчій зупинці, а самі розчинимось у надрах цього великого міста.

— Але зараз ніч, — злякано пролепетала. — Куди мені йти?

— Додому, до чоловіка, — холодно відповів Ян.

— Я не повернуся до нього...

— Сподобалася наша компанія, лялечко? — задоволено зіронізував Нік. 

— Годі називати мене лялечкою! — розлютилася я. Кров моментально ринула до обличчя, прикрашаючи мої щоки яскравим пунцем. — Я Мія.

— Ок, лялечка Мія. Так краще? — не вгавав Нік.

— Можна я у вас переночую, а вранці піду? — ігноруючи безглузді приколи Ніка, я звернулася до його напарника. 

— Ні, — гнівно відрізав Ян. — Це що ще за ігри?

— Це не ігри, — я осіклася його реакції і знову втупилася на нічні види у вікно.

Машина різко зупинилася, від чого мене впечатало у переднє сидіння. 

— Здається, ти його розлютила, — прошепотів Нік.

Я підвелася, поправляючи непристойно задерту сукню, як дверцята біля мене відчинилися, впускаючи всередину потік холодного повітря.

— Що ти задумала? — Ян схопив мене за плечі і з виглядом досвідченого слідчого пильно глянув у вічі. Тяжким поглядом він просканував моє обличчя, наче шукав непомітну підказку хитрої брехні. — Багатенький чоловік навіть збройну погоню влаштував на твою честь, а ти не хочеш до нього повертатися. Чому? 

— Мені не можна повертатися, — бурмочу несміливо, облизуючи пересохлі від страху губи, — Артем уб'є мене.

— Авжеж, авжеж, — посміхнувся Ян, — тобто, він не врятувати тебе намагався від викрадачів, а прикінчити разом із нами? Так, Мія? — уточнює він із знущальною усмішкою, навмисне виділяючи моє ім'я. 

— Ян, будь ласка, — я інстинктивно схопилася за його плече, від чого він болісно скривився. Я зіщулилася, чекаючи його гніву, але він міцно стиснув зуби і промовчав, — лише одна ніч. А вранці я поїду, і ви більше мене ніколи не побачите.

— Та що блд з тобою таке?! — він нервово заходив узбіччям, відфутболюючи ногою дрібні камінці. — У кабінеті ти кричала, що ми негідні хлопці і просила відпустити тебе до чоловіка. З чого раптом такі зміни? Здати нас хочеш?

— Що? Я не думала навіть... — не стримавши сльози, я малодушно розплакалася.