Читати книгу - "Ліс таємниць"

На їхнє щастя, патруль вирушив у інший бік. «Коти переходили річку до Сонячних Скель, щоб перевірити кордони», — припустив Вогнесерд.

Нарешті з’явилася знайома срібляста постать.

— Срібнострумко! — замурчав Сіросмуг.

Вогнесерд дивився, як Річкова кицька делікатно ступає по льоду до берега. Вона була вельми гарною, із пропорційною мордочкою і гладеньким хутром. Не дивно, що його товариш був такий причарований.

Сіросмуг підвівся на лапи, готуючись вистрибнути до Срібнострумки, коли це з табору їй навздогін вибігли двоє котів. Одного з них — стрункого, димчасто-чорного вояка Чорнокігтя — вони бачили на Зборищі. Менший кіт, напевно, був його новаком.

— Мисливський патруль, — пробурмотів Сіросмуг.

Усі троє почали підніматися схилом. Вогнесерд зашипів — частково від нетерпіння, частково від страху. Він сподівався, що вони зможуть поговорити зі Срібнострумкою наодинці. Як тепер розділити їх? Може, Чорнокіготь уже почув запах чужинців? Зрештою, у нього в роті не було нічого, що би перебивало запах чужинців.

Чорнокіготь зі своїм новаком бігли попереду, Срібнострумка відставала всього на хвіст чи два. Коли патруль дійшов до кущів, вона зупинилася, нашорошивши вуха, ніби зловила знайомий, але неочікуваний запах. Сіросмуг коротко й різко зашипів, і кицька повернулася на звук.

— Срібнострумко! — тихо нявкнув кіт.

Вона стріпнула вушками, і Вогнесерд полегшено зітхнув. Срібнострумка почула.

— Чорнокігтю! — гукнула вона. — Тут у кущах ніби миша, я залишусь пошукати. Йдіть без мене.

Вогнесерд почув ствердний нявкіт вояка. За мить Срібнострумка прослизнула крізь гілки й дісталася до двох Громових вояків. Кицька притулилася до Сіросмуга, голосно муркочучи, і вони задоволено потерлися мордочками.

— Я думала, ти хотів зустрітися біля Чотиридерева, — сказала Срібнострумка, коли вони закінчили вітатися. — Що ви тут робите?

— Я привів Вогнесерда, — пояснив Сіросмуг. — Йому потрібно в тебе дещо запитати.

Вогнесерд не розмовляв зі Срібнострумкою ще відколи відпустив її під час битви. Здається, вона теж про це пам’ятала, бо привітно схилила голову. Раніше вона вороже ставилася до Вогнесерда, бо той намагався віднадити її від Сіросмуга. Але зараз від ворожості не залишилося і сліду.

— Я слухаю, — нявкнула войовниця.

— Що тобі відомо про битву під Сонячними Скелями, в якій загинув Дубосерд? — Вогнесерд почав без передмови. — Ти там була?

— Ні, — відповіла Срібнострумка. — Це дуже суттєво?

— Так. Ти можеш запитати когось, хто там був? Мені треба…

— Я можу зробити дещо краще, — перебила його кицька. — Я приведу Мрячконіжку, і ти сам із нею поговориш.

Вогнесерд із Сіросмугом перезирнулися. Чи було це гарною ідеєю?

— Не хвилюйтесь, — нявкнула Срібнострумка, ніби вгадавши, що їх непокоїло. — Мрячконіжка знає про нас із Сіросмугом. Щоправда, їй це не дуже подобається, але вона мене не видасть. Якщо я її попрошу, вона зараз прийде.

Вогнесерд завагався на мить, а тоді схвально кивнув.

— Гаразд. Дякую.

Заледве він встиг вимовити слово, як Срібнострумка обернулася і зникла в кущах. Вогнесерд дивився, як вона йде по снігу до табору.

— Ну хіба вона не диво? — промуркотів Сіросмуг.

Вогнесерд не відповів, а всівся чекати. Із кожною хвилиною він переймався все більше. Якщо вони довго сидітимуть на території Річкового Клану, хтось обов’язково їх знайде. І тоді їм доведеться постаратися, щоб вибратися звідси цілими.

— Сіросмуже, — почав Вогнесерд. — Якщо Срібнострумка не зможе…

Цієї ж миті він побачив на льоду сріблясту войовницю, яка вела за собою іншу кицьку. Вони вибігли на схил, і Срібнострумка повернула в кущі. Її товаришка виявилася стрункою королевою з пишним сірим хутром і блакитними очима. На якусь секунду Вогнесердові здалося, що він її вже знає. Можливо, бачив колись на Зборищі.

Королева помітила котів і застигла на місці. Її хутро наїжачилося.

— Мрячконіжко, — тихо нявкнула Срібнострумка, — це...

— Громові коти! — зашипіла та. — Що вони тут роблять? Це територія Річкового Клану!

— Мрячконіжко, послухай...

Срібнострумка підійшла до подруги і спробувала трохи підштовхнути її до Вогнесерда і Сіросмуга.

Та Мрячконіжка й не думала рушати з місця. Вогнесерда лякав ворожий погляд її очей. Як він міг сподіватися, що кіт із Річкового Клану йому допоможе?

— Я нікому не розповідала про вас із ним, — нагадала вона Срібнострумці, тицьнувши мордочкою в бік Сіросмуга, — але я не мовчатиму, якщо ти збираєшся притягнути сюди весь Громовий Клан.

— Не вигадуй, — відповіла Срібнострумка.

— Не переживай, Мрячконіжко, — швидко почав Вогнесерд. — Ми не полювали на ваших землях і не прийшли сюди шпигувати. Нам просто треба поговорити з кимось, хто брав участь у битві під Сонячними Скелями.

— Для чого? — звузила очі кицька.

— Це… важко пояснити, — пронявчав Вогнесерд. — Та це ніяк не зашкодить Річковому Кланові. Присягаюся Зорекланом!

Молода королева нібито заспокоїлася і цього разу дозволила Срібнострумці підвести її до Вогнесерда.

Сіросмуг підвівся, пригинаючи голову, щоб не зачепитися за гілля.

— Ну, ви тут розмовляйте, а ми зі Срібнострумкою залишимо вас наодинці.

Вогнесерд розкрив рота, щоб щось заперечити: його тривожила перспектива залишитися самому на ворожій території. Та двійко котів уже прослизали в кущі. Сіросмуг лише на мить обернувся.

— О, Вогнесерде, — тихо нявкнув він, — як будеш повертатися, не забудь вивалятися у чомусь пахучому, щоби приховати запах Річкових котів. — Він на мить задумався. — Лисяче лайно підійде.

— Зачекай, Сіросмуже… — Вогнесерд аж підстрибнув, але було пізно. Сіросмуг і Срібнострумка вже пішли.

— Не хвилюйся, — нявкнула Мрячконіжка позаду нього, — не з’їм тебе. Боюся, що знудить.

Вогнесерд повернувся і поглянув у її блакитні очі, які блищали від задоволення.

— Ти Вогнесерд, чи не так? — продовжила королева. — Я бачила тебе на Зборищах. Кажуть, ти колись був кицюнею, — у її голосі чувся холод і ледь прихована підозріливість.

— Так і є, — похмуро визнав Вогнесерд, упізнаючи знайому нотку зневаги від народженої у Клані. — Але тепер я вояк.

Мрячконіжка лизнула лапку і повільно потерла нею одне вухо, не відриваючи погляду від кота.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Я була під Сонячними Скелями. Що саме ти хочеш знати?

Вогнесерд на мить зупинився, збираючи думки докупи. У нього є один шанс дізнатися правду, тож помилки припуститися не можна.

— Не тягни, — прогарчала Мрячконіжка. — У мене в таборі кошенята самі.

— Це не забере багато часу, — пообіцяв Вогнесерд. — Ти можеш розповісти, як загинув Дубосерд?

— Дубосерд? — Мрячконіжка опустила погляд. Глибоко вдихнувши, вона знову звела очі на Вогнесерда. — Він був моїм батьком, ти знав?

— Ні, не знав, — відповів Вогнесерд. — Мені шкода. Я ніколи його не бачив, але чув, що він був хоробрим вояком.

— Він був найкращим і найхоробрішим, — погодилася