Читати книгу - "Ліс таємниць"

Проте потвора із Громового Шляху не зламала її дух. Очі Попелапки світилися від радості, коли вона зустріла Вогнесерда.

— Їжа! — вигукнула кицька. — Це все для нас? Чудово!

— Ну нарешті! — пробурмотіла Жовтоікла, не вилазячи з кубла. — Взагалі-то кролик дуже навіть до речі. Ми втомилися, сюди сьогодні пів-Клану заходило — усі жалілися на різні болячки.

Вогнесерд перетягнув кроля до медикицьки.

Жовтоікла тицьнула в нього лапою.

— Нарешті хоч трохи м’яса, а не самі кістки, — ліниво пронявчала вона. — Гаразд, Попелапко, віднеси листя нагідок і мазь до Одноокої та бігом повертайся. Якщо поквапишся, ще встигнеш на кролика.

Попелапка муркнула, торкнулася кінчиком хвоста плеча Жовтоіклої та зайшла до кубла.

Вогнесерд тихо запитав:

— Як вона? Одужує?

— З нею все добре, — відрізала Жовтоікла. — Припини стільки хвилюватися.

Якби ж Вогнесерд міг змусити себе не хвилюватися! Попелапка була його новачкою. Він відчував провину за те, що з нею трапилося. Йому слід було зупинити її, не дозволити вибігати самій на Громошлях.

Вогнесерд змусив себе припинити про це думати, пригадавши, як саме все сталося. Тигрокіготь попросив Синьозірку зустрітися з ним біля Громошляху, але провідниця була дуже хвора і не могла прийти. У таборі залишалося мало котів. Вогнесерд саме збирався вирушати на пошуки лісової м’яти для лікування зеленого кашлюка й мав намір після цього зустрітися з воєводою. Він наказав Попелапці не йти до Тигрокігтя замість нього, але вона не послухалася. Нещасний випадок стався через те, що воєвода призначив місце зустрічі занадто близько до краю Громошляху. Вогнесерд підозрював, що це могла бути пастка для Синьозірки.

Попрощавшись із Жовтоіклою, він знову вирушив на полювання. Вогнесерд відчув, що необхідно якомога швидше викрити провину Тигрокігтя — заради вбитого Рудохвоста, заради вигнаного із Клану Круколапа, заради покаліченої Попелапки. І заради всіх котів Клану — тих, що є, і тих, що будуть, — які можуть постраждати через Тигрокігтеву жагу до влади.

***

Минув день від їхнього покарання. Вогнесерд вирішив, що не можна втрачати часу, і подався разом із Сіросмугом до Річкового Клану. Треба було з’ясувати, як насправді загинув Дубосерд. На краю лісу Вогнесерд присів, вдивляючись у замерзлу ріку. Вітер шелестів у сухому очереті, який вибився з-під снігу і льоду.

Сіросмуг принюхувався до повітря, намагаючись уловити запах інших котів.

— Чую Річкових котів, — шепнув він. — Але запах старий. Думаю, можемо спокійно перейти.

Вогнесерд усвідомив, що їм варто більше боятися зустрічі з котами власного Клану, аніж із ворожим патрулем. Тигрокіготь уже підозрював їх у зраді. Якщо воєвода дізнається, що вони зараз роблять, їм кінець.

— Гаразд, — шепнув Вогнесерд у відповідь. — Ходімо.

Сіросмуг упевнено ступав по льоду, рівномірно розподіляючи вагу і тримаючись низько, щоб не підсковзнутися. Спочатку Вогнесерд дивувався, але потім згадав, що його друг уже кілька повень таємно переходив річку, зустрічаючись із Срібнострумкою. Сам він ішов обережно, боячись, що лід під ним трісне і його затягне у чорну крижану воду. Тут, нижче Сонячних Скель, річка розділяла території двох Кланів. Хутро Вогнесерда настовбурчилося, і він час від часу озирався, чи не стежить за ними хтось із Громового Клану.

Діставшись іншого берега, коти залізли в очеретяні зарості та знову принюхалися, шукаючи запах Річкових котів. Вогнесерд відчував страх Сіросмуга. Кожен м’яз попелястого вояка напружився, поки він видивлявся щось крізь комиш.

— Ми обоє здуріли, — шепнув Сіросмуг. — Ти обіцяв, що я зможу зустрітися із Срібнострумкою біля Чотиридерева, коли захочу. І от ми знову на території Річкового Клану.

— Я знаю, — відповів Вогнесерд. — Але іншого шляху немає. Нам потрібно поговорити з кимось із Річкового Клану. І Срібнострумка підходить для цього краще, ніж будь-хто інший.

Він був насторожі, як і Сіросмуг. Їх оточували запахи Річкових котів, але всі старі. Вогнесерд почувався так, ніби він знову став домашнім котом і оце вперше зайшов до лісу.

Ховаючись за очерет, двійко котів почали йти проти течії. Вогнесерд намагався ступати якомога легше, ледь-ледь торкаючись снігу животиком і ніби переслідуючи здобич. Вояка непокоїло те, як виглядала його вогненно-руда шубка на білому тлі. Запах Річкових котів ставав сильнішим — десь неподалік мав бути їхній табір.

— Ще далеко? — тихо нявкнув він до Сіросмуга.

— Не дуже. Бачиш той острів?

Вони дійшли до місця, де річка огинала землі Громового Клану і ширшала. Неподалік серед заростів комишу виднівся невеличкий острів. Навколо нього росли верболози, їхні довгі гілки були сковані кригою.

— Острів? — спантеличено повторив Вогнесерд. — А що як там річка не замерзла? Вони її перепливають?

— Срібнострумка каже, що там дуже мілко, — пояснив Сіросмуг. — Але я сам ніколи ще не був у таборі.

Берег почав поволі підійматися вбік від заростей комишу. Нагорі все поросло ялівцем і глодом, де-не-де серед снігового покриву виглядали зелені острівці падубу. Між цими кущами та узбережжям був порожній простір, де не могли би сховатися ні коти, ні здобич.

Сіросмуг поповзом рухався вперед. Нарешті він підвів голову, принюхався і схвильовано озирнувся навколо. Раптом, без жодного попередження, сірий вояк відстрибнув від очерету та побіг угору схилом.

Вогнесерд поспішив за ним, ковзаючи лапами на снігу. Добігши до кущів, вони заскочили між гілля й зупинилися, важко дихаючи. Вогнесерд чекав на звук тривоги від патруля, але табір мовчав. Він гепнувся на купу сухого листя і полегшено зітхнув.

— Звідси видно вхід до табору, — сказав Сіросмуг. — Тут я зазвичай чекав на Срібнострумку.

Вогнесерд сподівався, що Річкова войовниця невдовзі з’явиться. Із кожною хвилиною їхні шанси бути викритими зростали. Посунувшись так, щоби добре бачити схил і табір на острові, він уже міг розрізняти силуети котів. Вогнесерд з усіх сил намагався краще роздивитися острів крізь товсте гілля. Але він так і не помітив кицьку, яка проходила повз їхнє укриття, аж поки вона не опинилася за хвіст від них. У зубах кішка тримала маленьку білку, а її погляд був зосереджений на замерзлій землі.

Вогнесерд завмер, готовий у будь-яку мить вистрибнути з кущів, якщо кицька їх помітить. На щастя, подумав він, запах здобичі у неї в зубах перебиває їй запах непроханих гостей із Громового Клану. Раптом Вогнесерд побачив, як четверо котів на чолі з Леопардошубкою — воєводою Річкового Клану — вирушили з табору. Леопардошубка вороже ставилася до Громового Клану. Її патруль натрапив на Вогнесерда і Сіросмуга, коли ті переходили Річкові землі, повертаючись додому після подорожі з