Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

умови, якщо не всі гроші просремо. Я хотів таких людей убити тим, що трапилось би під рукою, та частіше просто відмахувався від них, як від нахабних комарів літнього вечора, і біг у справах далі, і думав про щось інше, щоб забути, забути слова, які завдавали мені пекучого болю і підштовхували до найгіршого — до думки про те, що насправді так і є, і ці ворони каркають на правду, але я вмивався водою удома, і все минало, так, ось так просто, і миналось, до речі, безслідно — я себе перелаштовував на свою хвилю, а сказані чорними людьми напутливі і повчальні слова перетворював на кілька пляшок пива або флакон шмурдяку, після чого пам'ять про неприємні моменти швидко вилітала з моєї голови, як дика качка з очерету, істерична і відчайдушна, отримувала декілька дробинок з моєї двостволки, гепалась на землю, а потім, на додаток до усього, її за шию хапав собака, доброзичливий кокер-спанієль і приносив до мене вже вбиту і бездиханну, вимахуючи куцим хвостиком — ось так я розправлявся з небажаними думками.

Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені потрібно. Я цілився навіть не на гроші (хоча від них не відмовлявся ніколи), я прагнув більшого — стати відомим. Це звучить наївно, я розумію, але це вже перетворилось на ідею-фікс — будь-якою ціною.

Такий важкий камінь утворюється на душі, таке немиле робиться життя, коли усвідомлюєш, що проживеш свій час під сонцем намарно. Коли тебе трусить, наче в лихоманці, від того, що розумієш, що можеш прожити так, як це зробили твої батьки: одружились, настругали діточок, два роки збирали гроші на холодильник, три стояли в черзі за меблями, потім купили телевізор, пральну машину, нарешті наколекціонували грошей на автомобіль, потім ще і ще, і все до хати, все хазяйське. Мені таке життя було незрозумілим. Для мене так прожити — означало не жити зовсім. Навіщо добровільно віддавати себе в рабство речей для того, щоб потім якогось дня отримати інфаркт від розбитого телевізора, який ненавмисне скинула на підлогу дитина, або розлад шлунку від того, що злодії викрали машину, котру ти протираєш віхтиком кожного дня і любиш так, що готовий її вихлопну трубу чистити власною зубною щіткою. Які цінності у людини? ЯКІ? Битовуха — от які. Сіра, бліда битовуха, що дарує радість від придбання нової речі і завдає лиха нервовій системі, коли втрачаєш улюблену цяцьку. Сварки на рівному місці з дружиною, соплі дітей, відчуття повного душевного авітамінозу. Ти відчуваєш, що наступає безвихідь, і якщо не знайдеш виходу одразу, то потім тобі його відшукати буде вельми тяжко, або частіше неможливо. Тому все потрібно робити одразу. Якщо розлюбив жінку — йди геть, бо ваші стосунки перетворяться на домашню тиранію, і не треба себе тішити тим, що все може ще влаштуватися, і що не варто приймати поспішних рішень — не допоможе. Я кажу так, бо відчув це все на власній шкірі. Можливо, я не зовсім маю рації, і хтось-таки знайшов саме на теплому, а подекуди, гарячому вугіллі битовухи для себе місце в житті і зумів реалізуватися на цій ниві, але я обрав собі інший шлях. Я НЕ ХОЧУ ПРОЖИТИ ЖИТТЯ НАМАРНО — ось моє кредо. Так вже склалося, що людина, спочатку росте, потім дорослішає, ще потім робиться старою і нарешті — вмирає. Людина, яка прожила життя, — що в неї залишається перед смертю? Останнє слово і судомний ковток повітря — ось що. А після смерті? Що залишається в людини після смерті? Можливо, я й не відкрию вам Америки, коли скажу — нічого. У людини після смерті нічого й не може залишатися, окрім одного — пам'яті про цю людину. Чим довше живе пам'ять про окрему людину на землі, тим довше живе на землі, після своєї смерті, й сама людина, її дух, який впливає на життя тих, хто живе. Якийсь померлий лікар протегує молодому студенттові і невербальним шляхом передає йому свій досвід, так само відбувається і з художниками, які ідеї отримують «невідомо звідки», і з письменниками також, особливо, коли вони чують шепіт, бачать картину і знаходять потрібні слова для її детального описання — треба тільки пам'ятати про людей. Усе — взаємопов'язане.

Я хочу неодмінно залишити після себе пам'ять — зробити так, щоб мою музику слухали з великою насолодою, а над змістом пісень замислювалися і бачили там увесь Мій Всесвіт, який я хочу передати людству. Стати відомим не для того, щоб бути вищим за інших, ні, а задля того, щоб бути не таким як інші. Виділитися білою цеглиною на стіні, яка побудована з червоної цегли.

Я завжди любив відрізнятись від людей нашої провінції — це їх, зазвичай, або лякало, або смішило. Влітку дуже любив порвати на лахміття свої застарілі речі, обвішати їх значками, медалями та іншими регаліями, зробити на голові ірокез, начепити ланцюгів і, закинувши гітару за спину, вештатися без мети чи, навпаки, з метою. Люди реагували по-різному: одні хрестились, другі привітно посміхались, треті — не дуже привітно, четверті, взагалі, стояли скам'янілі, як під час знищення Содому і Гоморри, і дивились мені вслід, а п'яті просто підходили і знайомились. Я був чимось цікавий, розумієте, — родзинка. Коли я приїхав до Києва, то просто злився одним кольором з іншими нефорами — мені це не сподобалось. Я звик відчувати себе центром уваги, не має значення якої, негативної, чи позитивної, але ж уваги, а тут таких, як я, тисячі, і один за одного кращий. За час своєї поперемінної популярності в моєму маленькому містечку, я став, як мені здалося, найсправжнісіньким егоїстом, і тепер мені потрібно було лікуватись від цієї хвороби. Не скажу, що це мені давалося важко, і я сильно страждав. Ні! Це не так. Я просто помалу відвик від своїх замашок і став дещо скромнішим, бо можна ходити навіть голим, але коли в тебе душа, наприклад, панка, то панком ти, друже, й залишишся.

Спершу ніяк не міг допетрати, чому люди в Києві весь час поспішають — я до такої швидкості не звик. На моїй батьківщинці все було повільно і помірковано, ритм життя, як у серця старенького дідуся, а в Києві такий він скажений, цей ритм, що не встигаєш прокинутися, а вже час лягати спати. Дуже швидко живуть кияни.

Якось ми з Сашком повертались додому після важкого агітаційного