read-books.club » Сучасна проза » Гумовий Київ рожевих мрій 📚 - Українською

Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

121
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гумовий Київ рожевих мрій" автора Денис Кожухов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 63
Перейти на сторінку:
варто себе записувати в старигані заздалегідь — це все з тобою зробив я.

— Хто ти? — вигукнув рабин.

— Не має значення хто, — відповів голос. — Мовчи і слухай: якщо ти зараз зробиш те, що збираєшся — буде лихо. Цей хлопчик — не просто хлопчик. Через багато років, коли він виросте, зміцніє істане чоловіком — він прирікатиме на страждання та смерть мільйони людей, серед яких будуть і старі люди, і жінки, і навіть діти. У достовірності моїх слів не сумнівайся: вони правдиві. Сьогодні мені дано шанс врятувати людство від горя, що може його дуже сильно похитнути. Дано шанс пронести цей келих Долі повз нього, але другий янгол, в якого свої плани з цього приводу, привів сюди тебе, щоб завадити моїм діям.

Рабин стояв, наче у нього вцілила блискавка. Сам не знаючи чому, але він повірив голосу — був впевнений в істині, донесеній до нього. Сьомим відчуттям знав, що то правда. Голос все говорив і говорив про те, які чорні хмари насуваються на людство, які біди і нещастя чекають попереду, і про те, що лише він, ребе, здатний все це зупинити. Але раптом голос урвався і зник взагалі. Проте залунав інший голос, з не менш цікавими словами:

— Ти, звичайно, вільний у власних вчинках, але май на увазі одне — ти — рабин, намісник Бога на Землі, і, якщо опинився в цій ситуації, мусиш прийти на поміч тому, хто благає про допомогу. Адже не тобі вирішувати, де добро, а де зло. Ти лише людина, інструмент, прилад, так би мовити, допоміжний пристрій для втілення геніальних задумів Бога в реальне життя. Роби як знаєш, але тобі потім доживати віку зі страшенно набридливим сумлінням. Воно тебе просто зжере — май на увазі. Так, той янгол, який щойно що розмовляв з тобою, сказав правду: якщо хлопчик залишиться жити — бути біді. Але ж усім на цьому світі керує Бог, і смертним людям не годиться змінювати плин історії. Вирішуй сам…

Тут заслона туману розтанула, начебто її взагалі не було, і перед поглядом рабина виник образ маленького хлопчика, який благально дивився на нього. Рабин схаменувся і крикнув хлопчикові:

— Тримайся міцніше, я зараз я допоможу тобі!

Після чого почав шукати довгу палицю, щоб з її допомогою визволити нещасну дитину з міцних обіймів несамовитої річки. Неподалік якраз лежав корч, який більш-менш відповідав вимогам рятівника. Підхопивши його, рабин спробував дотягнутися до хлопчика, що тонув, але дерево зачепилось гіллям за кущ. Однак на третій раз йому вдалося зробити це як слід.

— Вхопися руками за кущ, і я тебе витягну.

Спочатку хлопчик недовірливо подивився на трухляву гілляку і на старого рабина, але зрозумівши, що це єдиний наразі вихід, спершу однією, а потім другою рукою цупко ухопився за кінцівку корча. Рабин почав його підтягувати до берега, і через хвилину дитина була в безпеці.

Малий дрижав як осиковий листок. Він ледь тримався на ногах, і не дивно, що знепритомнів. Рабин встиг його підхопити, бо хлопчик міг би б ще й розбити голову. Обережно його поклав на великий плаский камінь, зняв з нього сорочку, і почав хутко розтирати та масувати тіло маленького потерпілого. Хвилину по тому, після розігріваючого масажу, у малого, як метелики, затремтіли повіки — він прийшов до тями. Рабин запитав:

— Як ти себе почуваєш? Більше не наморочиться в голові?

Малий дивився на нього мутними очима і не міг промовити жодного слова. Рабин почав його легенько плескати по щоках. Невдовзі хлопчик трохи відійшов і зміг говорити.

— Мені погано. Віднесіть мене додому, — ледве чутно промовив він.

На що рабин відповів:

— Так, звичайно, тільки скажи мені, де ти живеш.

Хлопчикові прийшлось зібрати усі сили, щоб повідомити:

— Я живу неподалік, в Барнау, біля пошти, мій батько чиновник — його звати Алоїс.

— А як звати тебе? — про всяк випадок поцікавився рабин.

— Мене звуть Адольф. Адольф Шикльгрубер.

— Ну, не будемо марнувати час. Потерпи ще трішечки Адольфику. Зараз я тебе візьму на руки, і невдовзі ти будеш вдома.

Рабин підняв малого на руки і, притиснувши до себе, поніс, обминаючи на своєму шляху своєму каміння, безладно розкидане по узбережжю річки.

Епілог

Тридцять п'ять років по тому, рабин Ізраїль Мойсейович Лівензон, був розстріляний загоном есесівців на одній з вулиць Берліна. Це трапилось 9 листопада 1938 року, в «Ніч розбитих вітрин» або, як її ще називають, «Кришталеву ніч».

Обличчя Оптимізму, що певний час виглядало замисленим, вмить просвітліло і він одразу ж зарядив з ходу, наче нічого й не трапилось:

— Адольфа я знав — ще той був оптиміст. Я йому особисто протегував. Гарненька історія, еге ж? Щодо рабина… Ну, що я можу сказати?…У нього, мені здається, не було іншого виходу, ніж як врятувати малого — в цьому полягає добро, однак він знав, що гинутимуть люди, якщо хлопчик залишиться живим, і не завадив лиху — це вже зло. Що тут розбиратись? Що тут незрозуміло? Історія ця про палицю, що має два кінці.

— Дурень! — гаркнув дід Мудрик, що мав зуб на занадто оптимістичного молодика. — Дегенерат! Вона хоче цим сказати, що на світі все дуже відносно і пізнається безпосередньо в порівняннях. Немає нічого абсолютного на землі. Абсолютна лише Доля — вона згущує фарби і там, де, витає аромат, до непристойності радісний і добрий, вона, наприклад, підкидає злого смороду і, навпаки, де дихає жаром розпечене каміння зла, поливає доброю джерельною водицею, щоб пара підійнялась до гори — продукт реакції. Тобто результат, якого ти так і не зміг допетрити. Немає нічого абсолютного — вона про це подбала ще до твого народження.

— Ось я не розумію ніяк: Доля, доля…

Третій крок Долі…

Доля мене кличе за собою, тріпочучи білими крилами в далечині. Доля підштовхує мене в спину, і я відчуваю на потилиці її тепле дихання. Мої знаки, мої знамення — це все робота її м'яких, запашних рук. Уже те, що я приїхав до Києва — є великим знаменням, адже всі мої родичі, прикладаючи великі зусилля, намагалися завадити віддати останній салют своєму містечку, щоб нарешті опинитися у Києві й обійняти це місто. Мене відмовляли не лише родичі; багато зовсім інших людей говорили, що там, мовляв, таких як я майже пів міста і навіть трохи більше, і що нам, — це у кращому випадку — світить не кар'єра, а квиток додому і це, звісно, за

1 ... 9 10 11 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гумовий Київ рожевих мрій"