Читати книгу - "День попелу"

Івана опустила очі на свої долоні, які ставали тут справжнім прокляттям. Спробувала ковтнути, але від трави пересохло в роті.

Треба було вирішувати: блеф чи зізнання. Або ще краще — проміжний варіант. Напівбрехня — це також і напівправда.

— Я не сезонна робітниця. Я журналістка.

Марсель зробив іще одну затяжку. Довкола його пальців закружляли червоні іскорки, схожі на крихітних вогняних зміїв.

— Гаразд, — сказав він із повним ротом диму, — тепер усе зрозуміло.

— Я веду розслідування про посланців. Моя редакція хоче глибоку розвідку про секту, а проникнути сюди можна тільки зараз.

— Ти трохи запізнилася.

Івана розреготалася. Пара й дим обіймалися, ніби двійко закоханих. Флікиня вже була накурена.

— У нашій конторі не дуже стежать за графіком збору винограду. І то нам пощастило, що посланці беруться за це так пізно.

— Це точно. І в якій же газеті ти працюєш?

Івана стиснула долоні між ногами й кілька разів похитала головою, всміхаючись, наче їй ніяково. Але це було радше гиготіння дезорієнтованої під кайфом людини.

— Цього я тобі не можу сказати.

Марсель і собі реготнув. Івана уявила, як вони двоє мали виглядати, — сидять на лавці та корчаться від реготу. Гідні представники людства.

У темряві, за межами світляних кіл від вогнищ і переносних LED-ліхтарів, за ними спостерігали посланці на конях.

— Це якось пов’язано зі смертю Самюеля? — запитав Марсель плавним голосом.

— Ні. Ми ще до того вирішили провести розслідування.

— Але ж це плюс, так?

Тон чоловіка ніби мінералізувався, так наче його рот складався лише з кісток і зубів.

— І так, і ні. Зараз усі ЗМІ про це пишуть. Так що це радше мінус. Але якщо я вичеплю якусь сенсацію...

— Нічого ти не доб’єшся.

— Чому ти так кажеш?

— Бо я тут працюю вже шостий рік, і якщо ти сподіваєшся на щось похмуре, типу вбивства, замаскованого під нещасний випадок, чи ще якусь таку фігню, то на тебе чекає розчарування.

Івана, загублена в конопляному тумані, раптом віднайшла думку:

— Ти маєш на увазі, що вони не можуть скоїти злочин?

— Посланці — ненасильницька община, і це не порожні слова. Вони ніколи не піднімуть руку на свого.

— А хтось, хто не належить до общини?

Марсель пирснув. Дивитися на його зуби було лячно — здавалося, що, сміючись, він от-от виплюне один чи два.

— Ти маєш на увазі, хтось із нас?

Він кивнув на темні силуети, які розходилися спати. Цигани нарешті припинили свій концерт.

— А чом би й ні?

— Я знаю більшість цих чуваків. Убивць тут нема. У крайньому разі почубляться п’яні чи там за якусь тьолку поцапаються, але вбити Самюеля? Нащо? Забудь, кажу тобі.

— Може, бабло? Якийсь борг?

Гиготіння Марселя перетворилося на булькання:

— Тут немає грошей. Як на курорті — все включено. Та й у їхніх піджаках немає кишень.

Він засміявся із власного жарту й поклав руку на Іванине передпліччя — зовсім не залицяння, Марсель був не в тому стані: покручений, як плющ, він сидів у специфічній позі укурка, який віддаляється від усвідомленого світу.

— Пиши свою шнягу про посланців і забудь про Самюеля, — пробурмотів він. — Ось тобі моя порада. За кілька днів стане відома офіційна версія, і це буде банальна історія про риштування, які...

Чоловік не договорив. Він завалився на бік, зморений сном. Івана похитала головою. Вона й сама не могла додумати жодну думку до кінця...

Флікиня покинула свого товариша, який хропів на лавці, й, похитуючись, пішла до свого намету. Подумати тільки, ще цього ранку вона планувала по-тихому залізти до каплиці... Зараз Івана навіть до паркану не дійшла б. Дорогою вона повалилася на порослий травою схил й простягнулася, спершись на лікті.

Спостерігаючи, як анабаптисти прибирають за сезонними робітниками, які розійшлися спати, Івана відчула кольки заздрощів до їхньої незворушності, їхнього спокою, їхнього запалу.

Вона, сирота, ніколи не знала такого послідовного життя. Коли в тебе немає батьків, тебе кидає туди-сюди залежно від доступних варіантів. Спочатку це багатодітна сім’я, потім потрапляєш у дім, схожий на виправну колонію, тоді до подружжя старих католиків...

У таких обставинах, із різношерстих клаптиків і формувалася її особистість, а виховання походило на латану-перелатану свитку, з дірками, в яких гуляв вітер... Лише робота фліка дала Івані один-єдиний прямий шлях у житті.

Це нагадало їй про Ньємана. Він мав приїхати сьогодні. В ідеалі Івана мусила би набрати його. Вона закопала телефон у переліску за кількасот метрів од Маєтку.

Але від думки, що доведеться продиратися крізь дірку в паркані та пиляти полем посеред ночі, Івана лише реготнула. Все одно вона не могла повідомити йому нічого значущого.

Краще було лягти спати й набратися сил.

14

Найманці ночували в кількох великих наметах, розставлених на відстані один від одного, таких собі військових спальнях із двома рядами матраців. Для ілюзії приватності між ліжками натягнули полотняні ширми.

Більшість робітниць уже спала. Збирачі винограду не страждають на безсоння. У наметі було чистісінько, і не просто так: розкидатися речами було суворо заборонено. Після робочого дня всі мусили прийняти душ у пересувних санітарних блоках на кшталт тих, які встановлюють на будівельних майданчиках. Звідти посланці забирали робочі манатки, щоби випрати їх — слова «продезінфікувати» не вживали, але щось таке малося на увазі. Наступного ранку робітникам видавали свіжий одяг, бездоганно чистий і випрасуваний.

Ночами всі поверталися до свого природного вигляду, хропучи поміж складок безформних светрів. Івана нарешті знайшла своє ліжко й повалилась на нього. У неї було таке відчуття, наче її кістки розкидало по всьому матрацу. Якусь мить вона лежала на спині, споглядаючи інфрачервоні обігрівачі, які посланці розставили у проходах. Чи то вогник сигналізації, чи то око диявола...

Івана стулила повіки, і в голові сплив образ Рашель. Її кругле обличчя, її легкі й водночас дуже виразні брови, суміш мрії й шаленства, її світла райдужка, в якій ніби відбивалося лице співрозмовника... Рашель була не просто близька до природи, вона була самою природою. Якщо екологічні переконання Івани видавалися напруженими, згірклими, агресивними, то Рашель була рідною дочкою цих цінностей. Дівчина без тіні жорстокості, яка виросла за правилами сталого сільського господарства... Івана всміхалася на ці думки, які втрачали логіку в міру того, як її охоплював сон.

А тоді все розвалилося.

Спочатку вона