Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ох, Бене, не варто, – сказала вона нервово.
– Ні. Я розповідаю вам правду, – наполегливо заперечив він. – Правду про те, що побачив дев’ятирічний хлопчик, правду, яку через двадцять чотири роки, у всякому разі, пам’ятає оцей ось чоловік. Х’юбі висів там і обличчя в нього зовсім не було чорним. Воно було зеленим. Набряклі очі були заплющені. Руки синюшного кольору. А потім він розплющив очі.
Бен з силою затягнувся сигаретою і шпурнув її крізь вікно у темряву.
– Я видав крик, який, мабуть, і за дві милі звідти було чутно. А потім я побіг. На половині сходів я впав, підхопився, вибіг крізь передні двері і прямо вниз по дорозі. Хлопці чекали мене десь за півмилі звідти. Тільки тоді я помітив, що досі тримаю в руці ту снігову кулю. І вона досі в мене є.
– Ви ж насправді не думаєте, що бачили там Х’юберта Марстена, чи не так, Бене?
Далеко попереду вона побачила жовте, мерехтливе світло, яке провіщало центр міста, і зраділа йому.
Після довгої паузи він сказав:
– Сам не знаю.
Він промовив це через силу, неохоче, немов краще волів би погодитися з нею і на тому закрити цю тему.
– Ймовірно, я так себе накрутив, що все те мені примарилося. А з іншого боку, може бути якась правда в ідеї, що будинки вбирають емоції, які в них хтось залишає, заряджаючись ними на кшталт… сухого акумулятора. Можливо, годяща людина, наприклад якийсь наділений розвинутою уявою хлопчик, може подіяти як каталізатор на той сухий заряд і змусити його видати активний прояв чогось… чогось такого. Я не кажу конкретно про привидів. Я кажу про якесь своєрідне тривимірне телебачення. Можливо, навіть дещо живе. Якогось монстра, як на вашу ласку.
Вона витрусила з його пачки сигарету і теж закурила.
– Хай там як, а впродовж кількох тижнів по тому я спав у себе в кімнаті з увімкнутим світлом, а сон про те, як я відчиняю ті двері, сниться мені всю решту життя. Щоразу, як у мене якийсь стрес, той сон повертається.
– Це просто жахливо.
– Ні, аж ніяк, – заперечив він. Не дуже, у всякому разі. У всіх нас трапляються погані сни.
Він кивнув великим пальцем на безмовні, сплячі будинки, повз які вони проїжджали по Джойнтер-авеню.
– Інколи я дивуюся, що самі дошки в отих будинках не скрикують від тих жахів, які трапляються у сновидіннях.
Він зробив паузу.
– Проїдьмо до Єви, посидимо трохи на ґанку, якщо ви не проти. До себе я вас запросити не можу – такі правила цього закладу – але в льодовнику у мене зберігається пара бляшанок коли, а в кімнаті є трохи «Бакарді», якщо бажаєте чарочку на сон грядущий.
– Я би радо випила одну.
Він повернув на Залізничну вулицю, вимкнув фари і завернув на маленьку немощену автостоянку, яка слугувала насельникам пансіону. Задній ґанок був біленим з червоною облямівкою, а трійко вишикуваних на ньому плетених крісел дивилися на Роялову річку. Сама ця річка була мерехтливим сновидінням. На дальнім березі річки в гілля дерев вловився пізній літній місяць, на три чверті повня, і намалював срібну доріжку поперек течії. У мовчазному о цій порі місті Сюзен було чутно слабенький пінявий звук, це вода стікала крізь дренажні шлюзи греблі.
– Сідайте. Я зараз повернуся.
Він увійшов до будинку, делікатно причинивши за собою сітчасті двері, а вона сіла в одне з тих крісел-гойдалок.
Він подобався їй, попри його дивацтво. Вона не належала до віруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вірила, що миттєва хіть (яку приховують під більш невинною назвою «пристрасне захоплення») трапляється часто. І все ж таки він не був тим чоловіком, який зазвичай спонукає до опівнічних записів у «підзамочний щоденник» – надто сухорлявий для свого зросту, дещо блідуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим і свідчило про його начитаність, і очі рідко виказували хід його думок. Все це вінчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчісували радше пальцями, аніж гребінцем.
І ця історія…
Ані «Дочка Конвея», ні «Повітряні танці» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тікає з дому, прилучається до контркультури і, голосуючи на дорозі великим пальцем, вирушає у довгу подорож навмання країною. Другий – історія Френка Баззі, втікача з в’язниці, який починає нове життя автомеханіком в іншому штаті і якого зрештою знову ловлять. Обидві книжки світлі, енергійні, не схоже було, щоб віддзеркалена в очах дев’ятирічного хлопчика тінь вішальника Х’юбі Марстена якось позначилася на них.
Немов лише через саме це припущення, вона мимовіль потягнулась очима від річки вгору й ліворуч від ґанку, туди, де зірки затуляв останній перед містом пагорб.
– Ось, – сказав він. – Сподіваюся, так буде добре.
– Подивіться на Дім Марстена, – сказала вона.
Він поглянув. Там, нагорі, світилося.
7Напої скінчились і північ минула; місяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те і се, а потім, у паузі, вона промовила:
– Ви мені подобаєтеся, Бене. І то дуже.
– Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований… ні, я не те мав на увазі. Пам’ятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.
– Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.
– Хочу.
–Тільки не поспішайте. Пам’ятайте, я всього лиш дівчина з маленького містечка.
Він усміхнувся:
– Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд – це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?
– Так, – сказала вона, – гадаю, так належить за сценарієм.
Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торкнутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.
Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.
– Ух ти, – видихнув він.
– Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти? – спитала вона. – Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.
У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.
– Домашні страви?
– Найдомашніші.
– Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.
– О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.
– Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.
Дорогою в машині вони не розмовляли, доки на верхівці пагорба вона не побачила мерехтливе світло нічника – того, який її мати завжди залишала ввімкнутим, коли дочка запізнювалася додому.
– Цікаво, хто це там зараз, вночі? – запитала вона, подивившись у бік Дому Марстена.
– Новий власник, напевне, – промовив він байдуже.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.