Читати книгу - "Салимове Лігво"

яку перегодом з виснажливим жахом переповідали кожній новій членкині Жіночої асоціації, вже на половині доріжки Ларрі унюшив щось погане, на кшталт зіпсованого м’яса. Він постукав у передні двері і відповіді не отримав. Він зазирнув крізь шпарину, але нічого не зміг там роздивитися в щільному мороку. Замість заходити тут, він обійшов дім до задніх дверей, і то на власне щастя. Ззаду сморід був ще гіршим. Ларрі спробував задні двері, виявив їх незамкненими і вступив до кухні. Там у кутку розпростерлася Бьорді Марстен, ноги розчепірені, ступні босі. Півголови в неї було знесено пострілом майже впритул з тридцять-нуль-шостого калібру[46].

(«Мухи, – завжди в цьому місці проказувала Одрі Герсі, говорячи зі спокійною авторитетністю. – Ларрі розказував, що кухня були повна їми. Гудять усюди, сідають на… самі розумієте, і знову злітають. Мухи»).

Ларрі Мак-Лавд розвернувся і вирушив прямим ходом у місто. Він знайшов Норріса Варні, котрий був констеблем у ті часи, та трьох чи чотирьох байдичів у крамниці Кроссена – тоді цим закладом керував ще батько Мілта. Серед них був і старший брат Одрі, Джексон. Вони поїхали назад у «шевроле» Норріса й поштовому пікапі Ларрі.

До того всередині будинку ніхто з міста ніколи ще не бував, і це стало великою новиною більш як на тиждень. Коли збудження вгамувалось, портлендська «Телеґрем» зробила з цього великий репортаж. Дім Х’юберта Марстена виявився жахливим пацючим кублом, безладно захаращеним сміттям і мотлохом, з вузькими, плутаними проходами, які вели крізь стоси пожовклих газет і журналів та купи обростаючих пліснявою нечитаних дорогих книжок. Попередниця Лоретти Старчер накопала для бібліотеки Єрусалимового Лігва повні зібрання Дікенса, Скотта і Меріетта[47], й вони досі стоять там на полицях.

Джексон Герсі взяв до рук журнал «Сатердей Івнінг Пост», почав гортати і не повірив власним очам. До кожної сторінки липкою стрічкою було акуратно приклеєно доларову банкноту.

Норріс Варні з’ясував, як пощастило Ларрі, коли той пішов кругом до задніх дверей. До стільця, дулом до передніх дверей, було примотано смертельну зброю, націлену приблизно на груди. Рушниця була зведена, а прив’язана до спускового гачка мотузка тягнулася по коридору до дверної ручки. («Рушниця була заряджена, авжеж, – казала в цьому місці Одрі. – Смикни Ларрі Мак-Лавд ті двері, і полетів би просто до небесної брами»).

Були там й інші, менш убивчі лихі пастки. Сорокафунтової ваги паку газет було прилаштовано над дверима обідньої зали. Один з підсходнів, що ведуть на другий поверх, був шарнірним, і це могло комусь коштувати зламаної кісточки. Швидко стало очевидним, що в Х’юбі Марстена не просто поїхав дах – він був повноцінним психом.

Його знайшли в спальні наприкінці верхнього коридору, висячим під сволоком.

(Сюзен з її подружками з насолодою катували себе історіями, назбираними по крихтах від дорослих; в Емі Рокліфф на задньому подвір’ї стояв ігровий брусовий будиночок, і вони замикалися в ньому й сиділи у темряві, лякаючи одна одну Домом Марстена, який спромігся на статус прозивного імені ще навіть до того, як Гітлер вдерся у Польщу, і повторювали історії дорослих з такою кількістю жаских подробиць, які лишень їхні мізки здатні були уявити. Навіть тепер, коли вже спливло вісімнадцять років, вона втямила, що сама думка про Дім Марстена подіяла на неї неначе якесь чародійське закляття, насилаючи болісно чіткі образи малих дівчаток, що, тримаючись за руки, скоцюблені, сидять в ігровому будиночку Емі, й Емі проказує з разючою моторошністю: «Лице в нього було все роздуте, а язик став чорним і стирчав, і мухи повзали по ньому. Моя мама рсспитффала місіс Вертс»).

– …оселя.

– Що? Перепрошую.

Її висмикнуло назад, у сьогодення, майже фізичним ривком. Бен уже завертав із автомагістралі на з’їзд, що вів до Салимового Лігва.

– Я сказав, що то була доволі лячна оселя.

– Розкажіть мені, як воно там було, коли ви туди зайшли.

Він невесело розсміявся і перемкнув фари на дальнє світло. Прямо попереду, крізь галерею сосон і ялин, бігла дворядна асфальтівка, пустельна.

– Це почалося як дитяча забава. Можливо, тільки нею це завжди й було. Пам’ятайте, це було у 1951 році, і дітлахам доводилося щось вигадувати замість того, щоб нюхати з паперових пакетів клей для складання моделей літаків, яких тоді поки ще не винайшли. Зазвичай я часто грався з дітьми з Присілку, та більшість їх, либонь, уже роз’їхалися звідси… а тут досі південну частину Салимового Лігва називають Присілком?

– Так.

– Я штукарив з Дейві Барклаєм, Чарлзом Джеймсом, тільки зазвичай всі його кликали Сонні, з Гаролдом Роберсоном, Флойдом Тіббітсом…

– З Флойдом? – перепитала вона здивовано.

– Так. Ви його знаєте?

– Я зустрічалася з ним, – сказала вона і, боячись, що промовила це дивно, поспішливо додала: – Сонні Джеймс теж досі тут живе. У нього автозаправка на Джойнтер-авеню. Гаролд Роберсон помер. Лейкемія.

– Вони всі були старші за мене, хто на рік, хто на два. То було чимось на кшталт клубу. Закритого, щоб ви так розуміли. Приймалися тільки Криваві Пірати зі щонайменше трьома рекомендаціями.

Він сподівався проказати це легко, але скалка задавненої гіркоти ховалася в його словах.

– Але я був наполегливим. Єдине, чого мені хотілося в цьому світі, це стати Кривавим Піратом… того літа принаймні.

– Зрештою вони послабилися і сказали мені, що я зможу вступити, якщо пройду ініціацію, яку Дейві тут же й придумав. Ми разом підемо до Дому Марстена, а я мушу в нього зайти і винести щось звідти. Як здобич.

Він хихотнув, але в роті йому пересохло.

– І що сталося?

– Я заліз досередини крізь вікно. Будинок усе ще був повний мотлоху, хоча минуло дванадцять років. Газети люди, мабуть, забрали під час війни, але все інше так і полишили. У передпокої там стояв стіл, а на ньому ота снігова куля – ви знаєте, про що я кажу? У ній всередині маленький будиночок, а якщо її струснути, там іде сніг. Я поклав її собі до кишені, але звідти не пішов. Хотів довести свою вартісність. Тож я пішов нагору, туди, де він повісився.

– Ох, Боже мій.

– Пошукайте там, у скриньці для дрібничок, дістаньте мені сигарету, добре? Я хочу кинути, але зараз мені потрібно закурити.

Вона подала йому сигарету, і він тицьнув запальничку на приладовій панелі.

– У будинку смерділо. Ви повірити не можете, як там смерділо. Пліснявою і гнилими м’якими меблями, і ще якийсь тухлий запах, типу задавненого масла. І живими істотами – пацюками чи бабаками, чи чим там іще, що гніздилося в стінах і зимувало в погребі. Такий жовтий, сирий запах.

– Я скрадався вгору по сходах, маленький хлопчик, дев’ять років, переляканий до всирачки. Дім поскрипував і обсідав мене, я чув, як ті істоти поквапливо розбігаються від мене по той бік тиньку. Я не переставав думати, ніби чую за спиною кроки. Обернутися я боявся, бо можу побачити, як Х’юбі Марстен плентається позаду за мною з петлею вішальника в руці і геть чорним обличчям.

Він дуже міцно стискав кермо. У голосі не залишилося легковажності. Така інтенсивність його спогадів трішки її лякала. У жеврінні приладової панелі його обличчя взялося довгими борознами людини, що подорожує ненависною їй країною, з якою несила цілком розпрощатись.

– Нагорі сходів я зібрав усю свою хоробрість і побіг коридором до тієї кімнати. Мій план був: забігти туди, щось там вхопити, авжеж, а тоді драпати звідти к лихій годині. Двері в кінці коридору стояли зачинені. Я дивився