Читати книгу - "Дракула"

і почав міркувати – як же найкраще вчинити у цій ситуації? Я все ще продовжую міркувати і поки що не дійшов якогось конкретного висновку. Мені ясно лише одне: про мої думки не варто повідомляти графові. Він чудово усвідомлює, що я є в’язнем; і оскільки він сам це влаштував, при цьому керуючись, вочевидь, якимись особливими мотивами, то він лише спробує якось мене обдурити, якщо я повністю йому відкриюся. Наскільки я міг збагнути, мій найкращий план мав полягати в тому, щоб тримати свої відкриття і страхи в собі, при цьому пильно стежачи за всім, що відбувається. Гадаю, що я або піддався власним страхам, як та мала дитина, або ж справді вскочив у жахливу халепу; якщо істинним є останнє припущення, то мені слід – і зараз, і надалі – докласти максимум зусиль і кмітливості, щоб із цієї халепи виплутатися. Не встиг я дійти цього висновку, як почув, що внизу грюкнули важкі двері – це повернувся граф. Він не одразу зайшов у бібліотеку, тож я обережно проникнув до своєї кімнати і побачив графа, який застилав ліжко. Це дуже здивувало мене, але лише підтвердило те, про що я весь час здогадувався: слуг у замку не було. Остаточно я в цьому переконався тоді, коли через щілину у дверях побачив, як мій господар накриває на стіл у їдальні – якщо він сам виконує всі ці лакейські обов’язки, то це є очевидним доказом того, що більше це робити нікому. Ця думка вселила в мене страх, бо якщо у замку більше нікого не було, то, напевне, сам граф і був тим візником, котрий доставив мене сюди. Від цієї думки я заціпенів від жаху, бо якщо це справді так, то що означала його здатність приборкувати вовків одним лише рухом руки, не говорячи при цьому ані слова? Чому всі люди у Бистриці та в диліжансі так боялися за мене? Що означали подаровані мені хрестик, головка часнику, шипшина, а також кетяг горобини? Борони Боже ту добру жінку, яка повісила хрестик мені на шию! Щоразу, коли я доторкаюся до нього, він дає мені втіху і силу. Як це дивно, що річ, яку мене навчили сприймати несхвально як таку, що відгонить ідолопоклонством, тепер, у годину тривоги й самотності, стала мені в пригоді. Чи, може, сама ця річ містить у собі щось незвичайне, чи, може, вона є своєрідним посередником, дієвим помічником, котрий передає спогади про співчуття та втіху? Колись, якщо трапиться нагода, треба буде вивчити це питання і визначитися щодо мого ставлення до нього. А поки що слід з’ясувати все про графа Дракулу, оскільки це допоможе мені у всьому розібратися. Сьогодні вночі він зможе багато про себе розповісти, якщо я поверну розмову в цьому напрямі. Проте я мушу бути дуже обережним, щоб не збудити у нього ніяких підозр.

Опівночі. Ми з графом мали тривалу розмову. Я поставив йому декілька запитань з історії Трансільванії, і він швидко та емоційно підхопив цю тему. Розповідаючи про людей та події, особливо про битви, він говорив так, наче сам брав у них участь. Пізніше він пояснив це тим, що для магната честь його дому і його роду є його власною честю, їхня слава є його славою, а їхня доля – його долею. Щоразу, говорячи про свій рід, він завжди казав «ми», майже завжди використовуючи множину, як це притаманно королям. Шкода, що я не зміг точно записати всі його слова, бо для мене це було вкрай цікаво і незвично. Здавалося, його розповідь містила в собі всю історію цього краю. Промовляючи, він розпалився і став походжати кімнатою, смикаючи себе за довжелезні білі вуса і хапаючи все, що потрапляло йому під руки, наче збираючись розчавити ці предмети самими лише руками. А один його пасаж я записав настільки точно, наскільки зміг, бо в ньому граф у своєрідний спосіб виклав історію свого роду:

«Ми, секеї, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, котрі билися, як леви, за володарство. Сюди, у водоверть європейських народів, принесло плем’я угрів з Ісландії той бойовий дух, котрий передали йому Тор і Один і котрий безстрашні скандинавські воїни проявили з такою немилосердною жорстокістю на узбережжях Європи – та й не лише Європи, але й Азії та Африки, – що тамтешнім мешканцям здалося, ніби прийшли якісь люди-вовки, справжні перевертні. Коли вони дійшли до цих країв, то знайшли тут гунів, чиє войовниче шаленство прокотилося землею, наче вогненна хвиля, а знищувані ними народи увірували в те, що у венах цих завойовників текла кров давніх відьмаків, котрі, будучи вигнаними зі Скіфії, породичалися з дияволами пустелі. Бовдури й телепні! Чи може якийсь диявол чи відьмак зрівнятися з величним Аттилою, чия кров тече у цих жилах? – Граф підняв свої руки. – Що ж тут дивного, що ми були народом-переможцем? Що було дивного в нашій гордості? І чи слід дивуватися з того, що ми прогнали звідсіля мадярів, ломбардійців, аварів, болгар та турків, які сунули сюди тисячами? Чи дивно те, що коли Арпад зі своїм воїнством, захопивши Угорщину, дійшов до кордону, то знайшов там нас; що саме там було завершено Honfoglalas, тобто підкорення? А коли угорська навала повернула на схід, то секеїв проголосили родичами переможців-мадярів, і нам на багато століть ввірили охорону турецького кордону, ба навіть більше – безупинне його пильнування, бо, як кажуть турки, «спить вода, але не спить ворог». Хто з усіх чотирьох народів охочіше за нас отримував «кривавий меч» або швидше за нас, спонуканих його войовничим покликом, гуртувався під прапорами короля? Коли ж настав час помститися за велику ганьбу моєї країни, ганьбу Косово, коли прапори валахів та мадярів впали під тиском мусульманського півмісяця, то хто, як не представник мого роду, воєвода, перетнув Дунай і переміг турка на його території? Це був не хто-небудь, а один із роду Дракула! Яке горе, що його нікчемний рідний брат, програвши бій, продав туркові своїх людей, вкривши їх ганьбою рабства! І чи не той самий Дракула, надихаючи на боротьбу інших своїх одноплемінників, в подальші роки неодноразово водив своє військо за Велику Ріку в Туреччину; а зазнавши поразки, ходив на турка знову і знову, хоча повертатися йому доводилося самому, бо все його воїнство гинуло посіченим у битві? Але він знав, що лише він самотужки зможе врешті-решт перемогти ворога! Подейкували, що той воєвода думав лише про себе. Яка дурниця!