Читати книгу - "Воно"

– Цей клоун звертався до вас на ім’я, – промовив Джеф Рівз цілком безвиразним тоном. Він поглянув понад похиленою головою Хагарті на Гарольда Ґарденера й підморгнув, смикнувши донизу оком.

– Так, – підтвердив Хагарті, не підводячи голови. – Я розумію, на що це схоже.

– Отже, потім ви його перекинули, – промовив Бутільєр. – Вивалили геть.

– Не я! – сказав Анвін, підводячи голову. Він змахнув волосся собі з очей рукою і розпачливо подивився на полісменів. – Коли я побачив, що вони насправді збираються це зробити, я спробував відтягнути Стіва, бо зрозумів, що той парубок може розбитися. Там було футів з десять до води…

Там було двадцять три. Один із патрульних шефа Редімахера вже поміряв відстань45.

– Але він був наче сказився. Вони обидва волали «Вивалимо геть! Вивалимо геть!» і підхопили його. Рукатий під пахви, а Стів за сідницю штанів, і… і…

Побачивши, що вони роблять, Хагарті знову кинувся до них з криками: «Ні! Ні! Ні!» на всю силу легень.

Кріс Анвін відштовхнув його назад, і Хагарті мало не залишив зуби на асфальті.

– Ти хочеш теж туди полетіти? – запитав він. – Нумо, тікай, бейбі!

І тоді вони скинули Ейдріана Меллона з мосту в воду. Хагарті почув сплеск.

– Вшиваймося звідси, – сказав Стів Дубей. Він із Рукатим уже задкували до машини.

Кріс Анвін підійшов до парапету й зазирнув униз. Спершу він побачив Хагарті, котрий, ослизаючи, чіплявся за траву, спускаючись до води на захаращений сміттям берег. Потім він побачив клоуна. Однією рукою клоун витягав Ейдріана на протилежний берег, в іншій руці він тримав свої повітряні кульки. Клоун обернув голову й вищирився до Кріса. Кріс сказав, що побачив його сяючі сріблом очі й оскалені зуби – воно мало величезні зуби, сказав він.

– Як у лева в цирку, їй-бо, – сказав він. – Отакими вони насправді були величезними.

А потім, сказав Кріс, він побачив, як оте клоунське заштовхнуло одну руку Ейдріана Меллона йому за голову.

– А потім що, Крісе? – запитав Бутільєр. Він знудився цією частиною розповіді. Казками він нудився з восьмирічного віку.

– Не знаю я, – сказав Кріс. – Тоді вже Стів ухопив мене й затяг у машину. Але… я думаю, воно угризлося йому в пахву, – він знову підвів очі, подивившись на полісменів, тепер непевний. – Я думаю, саме це воно зробило. Угризлося йому в пахву. Наче воно хотіло зжерти його. Наче воно хотіло виїсти йому серце.

Ні, сказав Хагарті, коли його у формі запитань ознайомили з розповіддю Кріса Анвіна. Той клоун не витягав Ейді на протилежний берег, він принаймні такого не бачив, але Хагарті погоджувався з тим, що сам на той момент був якнайменше об’єктивним спостерігачем; на той момент він к херам збожеволів.

Той клоун, сказав він, стояв біля дальнього берега, стискаючи в руках скрапуюче водою тіло Ейдріана. Права рука Ейдріана застигло стирчала в клоуна з-за голови, а лицем клоун дійсно був під правою пахвою Ейді. Але він не гриз: його лице усміхалося. Хагарті бачив, як воно визирає з-під пахви Ейді й усміхається.

Руки клоуна напружилися, і Хагарті почув, як потрощилися ребра.

Ейді закричав з болю.

– Полинемо з нами, Доне, – гукнув клоун червоним усміхненим ротом, а потім показав рукою в білій рукавичці під міст.

Повітряні кульки майоріли під дном мосту – не дюжини їх чи дюжини дюжин, а тисячі: і червоні, й блакитні, і зелені, і жовті, і на кожній містився напис: Я ♥ ДЕРРІ!

– Ну ще б пак, це дійсно схоже на чималу кількість кульок, – сказав Рівз, посилаючи Гарольду Ґарденеру чергове підморгування.

– Я розумію, на що це схоже, – знову підтвердив Хагарті.

– Ви побачили ті повітряні кульки, – промовив Ґарденер.

Дон Хагарті повільно підніс долоні собі перед обличчя:

– Я бачив їх так само ясно, як зараз бачу власні пальці. Тисячі їх. Неможливо було навіть розгледіти днище мосту – так багато їх там було. Вони колихалися й ніби підстрибували. І ще там був той звук. Таке кумедне неголосне рипіння. То вони терлися боками. І нитки. Цілий ліс білих ниток звисав донизу. Вони були схожі на біле прядиво павутиння. Той клоун забрав туди Ейді. Я бачив, як його костюм промітався крізь ті нитки. Ейді видавав жахливі здавлені звуки. Я вирушив услід за ним… і клоун озирнувся. Я побачив очі того створіння і раптом зразу ж зрозумів, що воно таке.

– Хто то був, Доне? – м’яко запитав Гарольд Ґарденер.

– То було Деррі, – мовив Дон Хагарті. – То було це місто.

– А що ви зробили потім? – це вже був Рівз.

– Я побіг, довбню ти сраний, – відповів Хагарті й заридав.

Гарольд Ґарденер тримався тихо до 13 листопада, до того дня, після якого Джон Ґартон і Стівен Дубей за вбивство Ейдріана Меллона мусили постати перед Деррійським районним судом. Тоді він пішов до Тома Бутільєра. Хотів поговорити про того клоуна. Бутільєру цього не хотілося – але, побачивши, що без невеличкого напоумлення Ґарденер може утнути якусь дурницю, він погодився.

– Не було там ніякого клоуна, Гарольде. Єдиними клоунами того вечора були ті три парубки. Ти знаєш це так само добре, як і я.

– У нас двоє свідків…

– Ох, то все лайно. Щойно він второпав, що цього разу його гузно може насправді потрапити в окріп, Анвін вирішив виставити однорукого типу як: «Ми не вбивали того бідного гоміка, то зробив однорукий». Хагарті був в істериці. Стояв неподалік і дивився, як ті парубки вбивають його кращого друга. Мене б не здивувало, якби він побачив там літаючі тарілки.

Але Бутільєр усе розумів. Ґарденер побачив це в його очах, і уникливі хитрощі заступника районного прокурора його дратували.

– Агов, – мовив він. – Ми тут говоримо про двох незалежних свідків. Не штовхайте мені лайно.

– О, ти бажаєш перейти на лайно? Хочеш мені сказати, ніби віриш, що там, під мостом Мейн-стрит, був якийсь клоун-вампір? Тому що, на мою думку, саме це і є лайном.

– Ні, не зовсім так, але…

– Чи що Хагарті бачив під тим мостом мільйон повітряних кульок, на кожній з яких було написано те саме, що й на капелюсі його коханця? Тому що це, також, на мою думку, лайно.

– Ні, але…

– Тоді чому ти цим переймаєшся?

– Припиніть влаштовувати мені перехресний допит! – проревів Ґарденер. – Вони обидва описали його однаково, і жоден з них не знав, що каже інший!

Бутільєр сидів за своїм столом, бавлячись олівцем. Тепер він поклав олівець, підвівся і підійшов до Гарольда Ґарденера. Бутільєр був на п’ять дюймів нижчим, але Ґарденер зробив крок назад перед розлюченістю цього чоловіка.

– Ти бажаєш, щоб ми провалили цю справу, Гарольде?

– Ні. Звісно, що ні…

– Ти бажаєш, щоб ті гнояки пішли на волю?

– Ні!

– Гаразд. Добре. Оскільки ми обидва погоджуємося в головному, я тобі скажу точно, що я думаю. Так, можливо, того вечора там був якийсь чоловік, під мостом. Можливо, він навіть був у клоунському костюмі, хоча я мав справу з достатньою кількістю свідків, щоб, на мій здогад, то був якийсь волоцюга або алконавт із тих,