Читати книгу - "Воно"

Бутільєр із Редімахером обмінялись поглядами. Бутільєр підняв палець і торкнувся ним своєї щоки: хоч цей дурко у мотоциклетних берцях цього й не розумів, зараз він розповідав про вбивство першого ступеня.

– Ну, я кажу «ні», я мушу додому, а Рукатий своєї: «Ти боїшся проїхатися повз той підарський бар?» А я йому: «Та ні, нахер!» А Стів, усе ще заманячений чи ще чогось, і от він каже: «Гайда, підсмажмо трохи підарського м’ясця! Гайда, підсмажмо трохи підарського м’ясця! Гайда, підсмажмо…»

Усе зійшлося в часі достатньо добре для того, щоб усе обернулося для всіх погано. Ейдріан Меллон з Доном Хагарті, випивши по парі пива, вийшли з «Сокола», проминули автостанцію, а потім взялися за руки. Обидва зробили це бездумно; просто зчепились долонями і все. Це було о двадцятій хвилині по десятій. Дійшовши дорогу, вони завернули ліворуч.

Міст Поцілунків стояв майже за півмилі звідтіль вгору по річці; вони збиралися перейти по набагато менш розмальованому Мосту Мейн-стрит. Води в Кендаскіґ було по-літньому мало, завглибшки не більш як чотири фути, вона мляво обтікала мостові бики.

Коли «Дастер»43 наздогнав їх (Стів Дубей помітив, коли вони виходили з «Сокола», і радісно показав на них решті), вони були перед мостовим прогоном.

– Підрізай! Підрізай! – закричав Рукатий Ґартон. Пара чоловіків якраз пройшла під вуличним ліхтарем, і він побачив, що вони тримаються за руки. Це його збісило… але не так сильно, як його збісив той капелюх. Велика паперова квітка на ньому безглуздо кивала туди-сюди. – Підрізай же, чорти б твою матір!

І Стів підрізав.

Кріс Анвін заперечував свою активну участь у тому, що відбулося далі, але Дон Хагарті розповів іншу історію. Він сказав, що Ґартон вискочив з машини ледь не раніше, ніж вона зупинилася, а слідом за ним швидко й інші. Пішла балачка. Недобра балачка. Того вечора Ейдріан не намагався зухвало пустувати чи кокетувати; він зрозумів, що вони потрапили в серйозну неприємність.

– Давай сюди капелюх, – сказав Ґартон. – Віддай його мені, підаре.

– Якщо я віддам, ви залишите нас у спокої? – прохрипів злякано, майже плачучи, Ейдріан, переводячи погляд нажаханих очей то на Анвіна, то на Дубея, то на Ґартона.

– Просто віддай мені цю херню!

Ейдріан віддав капелюха. Ґартон дістав з лівої передньої кишені своїх джинсів ніж і розрізав капелюх навпіл. Потім потер ці половинки об сідниці джинсів. Кинув їх собі під ноги й потоптав.

Поки їхня увага поділялася між Ейдріаном і капелюхом, Дон Хагарті трішки відступив назад – роздивлявся, як він сказав, чи нема десь копа.

– Ну а тепер ви дозволите нам пі… – почав Ейдріан, і тоді-то Ґартон ударив його в обличчя, відкинувши назад, до пішохідного парапету мосту заввишки по пояс. Ейдріан зойкнув і, змахнувши руками, прикрив собі рота. Крізь пальці йому ринула кров.

– Ейді! – скрикнув Хагарті й знову кинувся вперед. Дубей підставив йому ногу. Ґартон копнув його чоботом у живіт, збивши з хідника на дорогу. Проїхала якась машина. Хагарті підвівся на коліна й закричав до неї. Вона не загальмувала. Водій, розповідав він Ґарденеру з Рівзом, навіть не озирнувся.

– Заткнися, підаре! – сказав Дубей і копнув його збоку в обличчя. Хагарті упав боком до риштака, напівзапаморочений.

За кілька секунд він почув чийсь голос – Кріса Анвіна, – той наказував йому забиратися геть, поки не отримав того, що отримає його дружок. У своєму власному свідченні Анвін підтвердив, що висловлював таке застереження.

Хагарті чув глухі удари й крики свого коханого. Ейдріан кричав, мов кролик у пастці, розповідав він поліцейським. Хагарті поповз назад до перехрестя і яскравих ліхтарів автобусної станції, і, лише віддалившись достатньо, він обернувся назад подивитися.

Ґартон, Дубей і Анвін перекидали одне одному Ейдріана Меллона – який був на зріст либонь п’ять футів п’ять дюймів і важив фунтів сто тридцять п’ять у намоченому стані44 – наче м’яч на трьох. Тіло його метлялося й теліпалося, наче тіло якоїсь ганчір’яної ляльки. Вони його били, гамселили, рвали на ньому одяг. Хагарті сказав, що бачив, як Ґартон ударив Ейдріана в пах. Волосся Ейдріана висіло, закриваючи йому обличчя. Кров текла в нього з рота, просякаючи сорочку. На правій руці Рукатий Ґартон носив два персні: один з емблемою Деррійської середньої школи, а інший він сам собі зробив на уроках праці – з нього на три дюйми видавалися переплетені літери «МЖ». Абревіатура назви метал-гурту «Мертві Жуки», яким тоді якраз захоплювався Ґартон. Тими перснями Ейдріану порвало верхню губу й розтрощило троє сусідніх зубів у верхнім ряду.

– Поможіть! – скрикував Хагарті. – Поможіть! Поможіть! Вони вбивають його! Поможіть!

Будівлі вздовж Мейн-стрит манячили темні й потайні. Ніхто не приходив на допомогу – навіть з того острівця білого світла, яким була позначена автобусна станція, і Хагарті не міг зрозуміти, як таке може бути: там же були люди. Він їх бачив, коли проходив з Ейді. Чому ніхто не приходить на допомогу? Зовсім ніхто!

– Поможіть! Поможіть! Вони вбивають його, поможіть, благаю, заради Бога!

– Поможіть, – шепнув чийсь тихесенький голосок ліворуч від Дона Хагарті… а потім звідтам почулося хихотіння.

– Вивалимо геть! – тепер волав Ґартон… волав і реготав. Усі троє, розповідав Ґарденеру з Рівзом Хагарті, реготали, поки били Ейдріана. – Вивалимо геть! За борт!

– Вивалимо геть! Вивалимо геть! Вивалимо геть! – скандував Дубей, регочучи.

– Поможіть, – знову почувся той тихесенький голосок, і хоча був він прикрим, за ним знову прозвучало те слабке хихотіння – немов голос дитини, яка не в змозі сама собі допомогти.

Хагарті поглянув униз і побачив того клоуна – і от з цього моменту Ґарденер з Рівзом почали скептично ставитися до всього, що казав Хагарті, бо решта звучала маренням божевільного. Утім, пізніше Гарольд Ґарденер вловив себе на тому, що загадується. Пізніше, коли він дізнався, що той пацан, Анвін, також бачив клоуна – чи то казав, ніби бачив, – у нього з’явилися інші думки. Його партнер їх або не мав, або ніколи в них не зізнавався.

Той клоун, розповідав Хагарті, був схожим на щось середнє між Роналдом МакДоналдом і отим старим телевізійним клоуном Бозо – чи то так йому спершу здалося. То ті дикі пучки рудого волосся призвели йому на думку таке порівняння. Але пізніші міркування змусили його думати, що цей клоун не був схожим на жодного з тих двох. Усмішка була намальована на білій мармизі не помаранчевим, а червоним, а очі сяяли якимсь химерним сріблом. Контактні лінзи, либонь… але в глибині душі він думав тоді й продовжував так думати далі, що, можливо, срібний був справжнім кольором тих очей. На ньому був бахматий костюм з великими помаранчевими ґудзями-помпонами; на руках він мав рукавички, немов з якогось мультфільму.

– Якщо тобі потрібна допомога, Доне, – сказав клоун, – вибери собі кульку.

І запропонував зв’язку повітряних кульок, затиснуту в руці.

– Вони злинають, – сказав клоун. – Тут, унизу, всі ми злинаємо; дуже скоро й твій друг злине також.