Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

Ще декілька хвилин ми продовжували мовчки читати. Потім Сецуко сказала:

— Батько піде з нами завтра? Тоді це теж можна буде назвати сімейною вилазкою.

— Я б залюбки, та, на жаль, маю кілька справ, які мушу завтра залагодити.

— Що ти хочеш цим сказати? — втрутилася Норіко. — Які такі справи? — і, повернувшись до Сецуко, додала: — Не слухай батька. Нема в нього тепер більше ніяких справ. Цілий день буде снувати домом і хандрити, як і завжди останнім часом.

— Було б дуже добре, якби батько зміг до нас приєднатися, — сказала мені Сецуко.

— Мені шкода, — відповів я, знову перевівши погляд на газету. — Але в мене є кілька справ, які я маю залагодити.

— То ти збираєшся залишитися вдома сам? — запитала Норіко.

— Якщо ви всі йдете в парк, то мені більше нічого не залишається.

Сецуко ввічливо кашлянула і сказала:

— Тоді я теж залишуся вдома. У нас із батьком досі не було нагоди як слід поговорити.

Норіко зиркнула на сестру.

— Нащо тобі пропускати щось цікаве? Ти так здалеку їхала не для того, щоб постійно сидіти в цих чотирьох стінах.

— Але я охоче залишуся й складу батькові компанію. Гадаю, ще залишилося чимало такого, про що ми хотіли б поговорити.

— Батьку, от бачиш, що ти накоїв, — звернулася до мене Норіко. І, повернувшись до сестри, сказала: — Отже, ми з Ічіро підемо лише вдвох.

— Норіко, Ічіро залюбки збуде з тобою увесь день, — усміхнувшись, сказала Сецуко. — Зараз ти, вочевидь, його улюблениця.

Я зрадів, що Сецуко вирішила залишитися вдома, бо таки справді ми й досі майже не мали нагоди спокійно поговорити; було чимало такого, про що я, як і будь-який інший батько, хотів би розпитати свою заміжню доньку, але не наважувався на це відразу. Втім, того вечора мені й на думку не спало, що Сецуко може мати власні причини хотіти залишитися зі мною.

Це, мабуть, ознака мого поважного віку, що останнім часом я так часто сновигаю по дому. І коли того пообіддя — на другий день гостювання — Сецуко розсунула двері вітальні, то застала мене посеред кімнати, де я стояв як укопаний, занурившись у роздуми.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я зайду пізніше.

Я трохи налякано озирнувся й побачив, що моя донька стоїть навколішках на порозі, тримаючи вазу з квітами і гілками.

— Ні-ні, прошу, заходь, — сказав я. — Я нічим особливим не зайнятий.

Після виходу на пенсію з’являється направду більше вільного часу. І справді, одна з насолод цього періоду в тому, що можна неспішно проживати день у власному темпі, радісно усвідомлюючи, що за плечима в тебе і важка праця, й досягнення. Хай там як, а я, мабуть, таки роблюсь неуважний, бо мимоволі забрід у вітальню. Це мене здивувало, адже я на все життя зберіг нав’язане ще батьком ставлення до вітальні як до особливо шанованого місця, яке потрібно оберігати від брудної щоденної рутини і використовувати лише для прийому важливих гостей або для поклоніння перед буддійським вівтарем. Так, у моїй вітальні панувала урочистіша атмосфера, ніж у більшості домів; і хоч я, на відміну від свого батька, ніколи так і не перетворив це на правило, але все ж казав дітям, щоб не заходили до вітальні без дозволу.

Моя повага до віталень може цілком видатися надмірною, одначе ви повинні розуміти, що в домі, де я зростав, — у селі Цуруока, пів дня їзди поїздом звідси, — мені до дванадцяти років заборонялося навіть заходити до вітальні. Оскільки в багатьох сенсах ця кімната була центром будинку, цікавість змусила мене створити образ її інтер’єру на основі того, що я зумів там мигцем побачити. Пізніше в житті я часто дивував колег своїм умінням зобразити сцену на полотні після того, як я її лише дуже побіжно побачив; цілком імовірно, що за цей навик мені варто дякувати своєму батькові, який мимоволі відточив моє око художника в ті важливі для формування особистості роки. Хай там як, а коли мені виповнилося дванадцять, почалися «ділові зустрічі» і я був змушений приходити в ту кімнату щотижня.

— Сьогодні ввечері у нас із Масудзі буде ділова розмова, — щоразу заявляв мій батько за вечерею. Його слова були водночас і наказом мені відразу після трапези явитися у вітальню, й попередженням решті членів сім’ї у цей час не видавати жодного зайвого звуку поблизу цієї кімнати.

Зазвичай батько йшов у вітальню одразу після вечері і кликав мене хвилин за п’ятнадцять по тому. Кімната, коли я до неї заходив, освітлювалася однією-єдиною високою свічкою, що стояла у центрі підлоги. На татамі, у колі світла, яке кидала свічка, сидів, схрестивши ноги, мій батько, а перед ним стояла його дерев’яна «ділова коробка». Він жестом указував мені сісти навпроти нього, у колі світла, і, коли я сідав, свічка горіла так близько і яскраво, що решта кімнати відразу ж занурювалась у темряву. Мені ледве вдавалося розгледіти за батьковим плечем обриси буддійського вівтаря біля задньої стіни чи тих декілька декорацій, що прикрашали ніші.

І тоді мій батько починав говорити. Зі своєї «ділової коробки» він діставав маленькі товсті записники і розгортав деякі з них, щоб указати мені на стовпці щільно написаних цифр. Тим часом, він продовжував говорити виваженим серйозним тоном і лише зрідка робив паузи й дивився на мене, неначе очікуючи моєї реакції. У такі миті я поспіхом видавав: «Так, авжеж».

Звісно, тоді я аж ніяк не міг розуміти, про що говорить мій батько. Він уплітав у свою промову професійний жаргон і складні обчислення, цілком нехтуючи тим, що звертався до дванадцятирічного хлопчика. Та я не міг також попросити його зупинитися й пояснити свої слова. Адже, як я розумів, мені дозволили приходити у вітальню лише тому, що вважали мене достатньо дорослим, щоб уторопати таку розмову. Дужчим за мій пекучий сором був лише неймовірний страх, що будь-якої миті батько почне вимагати від мене розлогішої відповіді, аніж просто «так, авжеж», і тоді моїй грі настане край. І хоч минав місяць за місяцем, а батько так жодного разу і не почав вимагати від мене сказати щось більше, я все одно з жахом чекав наступної «ділової зустрічі».

Звичайно, тепер-то мені очевидно, що батько аж ніяк не очікував, що я зможу осягнути суть цих розмов, але мені