Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Справді? То Суічі так вважає?

Скидалося на те, що Ічіро анітрохи не вразив кам’яний садовий ліхтар, бо нам було видно, як він запекло тягне кудись тітку за руку. Сецуко, сидячи біля мене, ніяково засміялася.

— Він такий зухвалий. Безнастанно тягає людей туди-сюди. Страшенно невихований.

— До речі, — сказав я, — ми з Ічіро вирішили завтра піти в кіно.

— Справді?

Я відразу ж вловив у тоні Сецуко нотки сумніву.

— Так, — відповів я. — Схоже на те, що Ічіро дуже зацікавило те доісторичне чудовисько. Не хвилюйся, я прочитав анонс у газеті, фільм цілком підходить для хлопчика його віку.

— Так-так, я не сумніваюся.

— Взагалі-то я подумав, може, ми всі разом сходимо на цей фільм. Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

Сецуко нервово кашлянула.

— Це було б чудово, але, можливо, в Норіко на завтра інші плани.

— Справді? Які плани?

— Як на мене, вона хотіла, щоб ми всі разом пішли у парк дивитися на оленів. Хоча, напевно, ми можемо туди піти іншим разом.

— Я й гадки не мав, що Норіко вже щось запланувала. Вона мені про це і слова не сказала. Крім того, я вже пообіцяв Ічіро, що ми завтра підемо в кіно. Він уже на це налаштувався.

— Авжеж, — відповіла Сецуко. — Я впевнена, що він залюбки піде в кіно.

Садовою доріжкою до нас наближалася Норіко, яку тягнув за руку Ічіро. Поза всяким сумнівом, я би відразу запитав Норіко про її плани на прийдешній день, але вони з Ічіро ні на мить не затрималися на веранді, а пішли у дім мити руки. Тому я зміг повернутися до цього питання лише після вечері.

Упродовж дня наша їдальня досить похмура, оскільки сонце лише зрідка туди заглядає, та після настання сутінків, коли низько над столом світиться вкрита абажуром лампа, в їдальні стає справді затишно. Повечерявши, ми ще кілька хвилин сиділи навколо столу, читаючи газети і журнали, а відтак я спитав свого онука:

— Що ж, Ічіро, ти вже запитав свою тітку про завтра?

Ічіро відірвав погляд від книжки і спантеличено на мене подивився.

— Ми беремо завтра жінок зі собою чи ні? — запитав я. — Пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Що для них фільм може виявитися занадто страшний?

Цього разу онук мене зрозумів і всміхнувся.

— Так, тітці Норіко може бути дуже страшно, — сказав він. — Тітко Норіко, хочеш піти з нами?

— Піти куди, Ічіро-сан? — запитала Норіко.

— На фільм про чудовисько.

— Я подумав, що ми всі можемо завтра сходити в кіно, — пояснив я. — Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

— Завтра? — Норіко спершу глянула на мене, а тоді повернулася до мого онука. — Ічіро, нам з тобою завтра не випадає піти в кіно, правда? Пам’ятаєш, ми ж ідемо в парк подивитися на оленів?

— Парк може зачекати, — сказав я. — Наш хлопчина вже налаштувався подивитися той фільм.

— Дурниці, — відповіла Норіко. — Усе вже домовлено. Дорогою назад ми маємо відвідати пані Ватанабе. Вона вже давно хоче познайомитися з Ічіро. Словом, ми вже давно про це домовилися. Правда, Ічіро?

— Це дуже мило з батькового боку, — втрутилася Сецуко. — Але я розумію, що пані Ватанабе чекатиме нас в гості. Може, варто перенести похід у кіно на післязавтра?

— Але Ічіро вже налаштувався подивитися той фільм, — обурився я. — Хіба не так, Ічіро? Ці жінки такі нестерпні.

Ічіро навіть не глянув на мене і нібито знову занурився в свою книжку.

— Ічіро, скажи цим жінкам, — сказав я.

Мій онук не відривав погляду від книжки.

— Ічіро.

Раптом, кинувши книжку на стіл, він зірвався на ноги, стрімголов вибіг із їдальні і помчав у кімнату з піаніно.

Я засміявся.

— От бачиш, — звернувся я до Норіко. — Тепер він через вас засмутився. Не треба було нічого міняти.

— Батьку, не кажи дурниць. Ми вже давно домовилися з пані Ватанабе, що зайдемо до неї. Крім того, вести Ічіро на такий фільм — повне безглуздя. Йому ж такі фільми навіть не подобаються, адже так, Сецуко?

Моя старша донька ніяково всміхнулася.

— Це дуже мило з батькового батьку, — тихо сказала вона. — Може, підемо післязавтра...

Я зітхнув, похитав головою й повернувся до своєї газети. Але коли через кілька хвилин стало ясно, що жодна з моїх доньок не збиралася йти по Ічіро, я встав і пішов по нього сам.

Ічіро, не дотягнувшись до вимикача світильника з абажуром, увімкнув лампу, що стояла на піаніно. Коли я зайшов, він сидів на круглій табуретці, поклавши одну щоку на кришку інструмента. На його обличчі, розпластаному на темному дереві, вичитувалося незадоволення.

— Ічіро, мені дуже прикро, що так сталося, — звернувся до нього я. — Але не засмучуйся. Ми підемо в кіно післязавтра, — Ічіро ніяк не відреагував на мої слова, тому я додав: — Ічіро, не засмучуйся, не сталося нічого страшного.

Я підійшов до вікна. Надворі вже стемніло, і я побачив у вікні лише власне відображення і відображення кімнати позаду мене. З їдальні долинали стишені жіночі голоси.

— Вище носа, Ічіро, — сказав я. — Це ж просто дурниці. Ми підемо в кіно післязавтра, обіцяю.

Коли я знову обернувся до Ічіро, його голова так само лежала на піаніно, але тепер його пальці бігали по кришці, наче він ударяв по клавішах. Я стримано засміявся.

— Що ж, Ічіро, отже, домовилися, підемо післязавтра. Ми не можемо дозволити жінкам собою керувати, еге ж? — знову засміявся я. — Припускаю, вони просто злякалися, що фільм буде надто страшний. Так же, Ічіро?

Мій онук так і не сказав ні слова, хоч і далі рухав пальцями по кришці піаніно. Я вирішив, що варто залишити його на кілька хвилин на самоті, і, знову засміявшись, пішов у їдальню.

Мої доньки мовчки сиділи, кожна втупившись у свій журнал. Я теж сів і глибоко зітхнув, але жодна з них на це не відреагувала. Я вже надів свої окуляри для читання й був готовий знову взятися за газету, аж раптом Норіко тихо сказала:

— Батьку, заварити чаю?

— Дякую, Норіко, але мені поки не хочеться.

— Сецуко, а ти хочеш чаю?

— Дякую, Норіко, але я поки