Читати книгу - "Якщо кров тече"

котру міс Ґроґен називала дамською кімнатою, і повернувся з ручним люстерком, що стояло в містера Герріґена на полиці. Я підніс його до рота і носа. Поверхню не затуманив жоден теплий видих. Тоді я й дізнався напевне (хоча, згадуючи зараз, я майже впевнений, що по-справжньому зрозумів ще тоді, коли ота рука впала й повисла між колінами). Я був у вітальні з мерцем. А як він простягне руку і вхопить мене? Звісно, він би такого не зробив, я йому подобався, але я пригадав той вираз очей, коли він сказав (тільки вчора!), що коли був би молодшим, то взяв би це нове джерело прибутків за одне місце і стиснув би. І як він зігнув пальці в кулак, щоб наочно все продемонструвати.

«Ти побачиш: багато хто вважає, що я не добирав засобів», – сказав він.

Мертві не махають руками й не хапають нікого, хіба що у фільмах жахів, – я це знав. Мертві не мають жорстокості, не мають нічого, але я відступив і не зводив з нього очей, поки діставав телефон з кишені й дзвонив батькові.

Тато сказав, що я, мабуть, не помилився, але він про всяк випадок викличе швидку. Чи знаю я, хто лікар містера Герріґена? Я сказав, що лікаря той не мав (а одного погляду на його зуби було достатньо, аби переконатися, що не мав він і дантиста). Я сказав, що дочекаюся швидкої, і так і зробив. Але надворі. Перш ніж піти, я подумав про руку, що звисала між ногами, й про те, чи не повернути її на коліна. І майже зробив це, але кінець кінцем не зміг змусити себе торкнутися її. Вона була б холодна.

Натомість я взяв його айфон. То не була крадіжка. Думаю, що то був смуток, бо мене почало накривати відчуття втрати. Я хотів мати щось від нього. Щось значуще.

* * *

Думаю, то був найбільший похорон, що проходив у нашій церкві. І найдовший кортеж, який під’їхав до цвинтаря, – утворений здебільшого орендованими машинами. Звісно, місцеві теж прийшли, серед них Піт Боствік, садівник, і Ронні Смітс, котрий виконав більшість робіт у будинку (і котрий, я впевнений, розжився на цьому), і місіс Ґроґен, що підтримувала в домі порядок. Та й інші жителі прийшли, тому що його в Гарлоу любили, але більшість жалібників (якщо вони справді відчували жаль, а не просто приїхали пересвідчитися, що містер Герріґен дійсно помер) були ділові люди з Нью-Йорка. Родини не було. Геть нікого, нуль, зеро. Жодної тобі племінниці чи троюрідного брата. Він ні разу не одружився, не мав дітей – мабуть, одна з причин, з яких тато спершу підозріливо ставився до моїх відвідин будинку на пагорбі, – а решту пережив. Ось чому його знайшов пацан, що мешкав далі вулицею й котрому він платив, щоб той приходив і читав йому книжки.

* * *

Містер Герріґен, певно, знав, що його остання година мала скоро збігти, бо залишив на столі в кабінеті списаний від руки аркуш, в котрому детально описав, як саме хотів би, щоб його провели в останню путь. Усе було доволі просто. Похоронне бюро «Хей і Пібоді» отримало фінансовий внесок ще в 2004 році – достатньо, щоб про все подбати й отримати дещо зверху. Поминок або годин для публічного прощання не передбачалось, але він хотів, щоб його «пристойно причепурили за можливості» й церемонія пройшла з відкритою труною.

Службу мав провести преподобний Муні, а я повинен був прочитати з четвертого розділу Послання до Ефесян: «І будьте одне до одного ласкаві та милостиві, і прощайте одне одному, як Бог через Христа простив вам». Я бачив, як кілька ділових типів на цих словах обмінялися поглядами, ніби до них містер Герріґен був не надто ласкавий та й прощати не дуже збирався.

Він вибрав три гімни: «Лишись зі мною», «Старий міцний хрест» і «У Саду». Хотів, щоб проповідь преподобного Муні тривала не більше десяти хвилин, і преподобний упорався за вісім, випередивши графік і, як я розумію, встановивши особистий рекорд. Загалом, преподобний просто перелічив те, що містер Герріґен зробив для Гарлоу, наприклад, заплатив за реставрацію Будинку асоціації фермерів та ремонт критого мосту через Роял-рівер. Він також сприяв тому, що коштів на громадський басейн було зібрано набагато більше, ніж планувалося, сказав преподобний, але відмовився від здобутого таким вчинком права дати басейну своє ім’я.

Преподобний не сказав чому, але я знав. Містер Герріґен казав, що дозволяти називати речі твоїм іменем не тільки абсурдно, але недостойно й ефемерно. Через п’ятдесят років, сказав він, або навіть через двадцять ти станеш просто іменем на табличці, на яке ніхто не звертатиме уваги.

Щойно сповнивши обов’язок читця Письма, я сів у передньому ряду коло тата і подивився на труну, обставлену в головах і в ногах вазами з ліліями. Ніс містера Герріґена стирчав угору, наче вітрило корабля. Я наказав собі не дивитися на нього, не думати про те, як це смішно чи страшно (чи те й інше заразом), але пригадати, яким він був. Порада хороша, проте очі постійно зверталися туди.

Скінчивши коротку промову, преподобний підніс руку й благословив присутніх жалібників. І мовив:

– Ті, хто хотів би сказати останнє слово прощання, тепер можуть підійти до труни.

Зашелестів одяг, забурмотіли голоси – люди вставали. Вірджинія Гетлен почала дуже тихо грати на органі, і я усвідомив – дивне відчуття, котрого я не зміг назвати, але через багато років ідентифікував як сюрреальність, – що то було попурі з пісень кантрі, яке включало «Крила голуба» Ферліна Гаскі, «Я співав Діксі» Двайта Йоукема і, звісно, «Тримайся свого чоловіка». Тож містер Герріґен навіть залишив вказівки щодо музики для прощання, і я подумав: «От і правильно». Утворилася черга, місцеві в спортивних піджаках і легких літніх штанях перемішалися з нью-йоркськими гостями в костюмах і вишуканому взутті.

– Як ти, Крейґу? – пробурмотів тато. – Хочеш глянути востаннє, чи тобі й так добре?

Я хотів більшого, але не міг йому розказати. Як і не міг розповісти йому, як почувався. Тепер я все усвідомив. Це сталося не тоді, коли я читав Письмо, бо я стільки всього читав для нього раніше, а коли сидів і дивився, як стирчить догори його ніс. До мене дійшло, що його труна – це корабель, який понесе його в останню мандрівку, понесе в темряву. Мені хотілося плакати, і я таки поплакав, але пізніше, на самоті. Зовсім не хотілося робити це тут, серед незнайомців.

– Так, але я хочу бути в кінці черги. Хочу бути останнім.

Тато, Боже його благослови, не спитав мене чому. Він просто стис моє плече і став до черги. Я повернувся до вестибюля, почуваючись трохи незручно в спортивному піджаку, котрий став тіснуватим